Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Однак по-різному. Ви щойно назвали його негідником, отже дали йому суб’єктивну оцінку… Це нам не зарадить, ба більше, може відволікти увагу від того, що є насправді важливим. Я намагаюся думати про нього крізь призму того єдиного об’єктивного, що нам відомо: його ходів у шаховій партії. Тобто я хочу сказати… — Він провів пальцем по запітнілому склу свого келиха, вина з якого навіть не пригубив, і на мить замовк, наче через цей порух загубив нитку своєї короткої промови. — Гравця визначає стиль… Здається, я вже колись це вам казав.

Хулія зацікавлено нахилилася до шахіста.

— Ви хочете сказати, що протягом цих днів серйозно вивчали особистість убивці?… Що тепер ви його краще знаєте?

На якусь мить на губах Муньйоса знову з’явилася невиразна посмішка. Однак Хулія завважила, що погляд шахіста залишався дуже серйозним. Цей чоловік ніколи не іронізував.

— Існують різні типи гравців, — Муньйос примружив очі, мовби вдивляючись у далекий, але більш знайомий йому світ ген за межами ресторану. — Окрім манери гри, кожен має якесь власне дивацтво — те, що відрізняє його від інших: Стейніц під час гри зазвичай мугикав щось із Вагнера, Морфі ніколи не дивився на суперника до останнього, визначального ходу… Дехто щось шепоче латиною чи якоюсь вигаданою мовою… Це спосіб позбутися напруження, не зневіритися. Так чинять до чи після ходу. Але майже всі.

— І ви також? — запитала Хулія.

Шахіст трохи повагався.

— Гадаю, так.

— І яка ж ваша приповідка?

Муньйос втупив погляд у власні руки, що й далі крутили хлібну кульку.

— Ходім туди, де жаби літають.

— Ходім туди, де жаби літають?

— Так.

— Ходім туди, де жаби літають, — а який тут сенс?

— Жодного. Просто я бурмочу це крізь зуби або й подумки перед вирішальним ходом, до того як торкаюся фігури.

— Але ж це нісенітниця…

— Звичайно. Проте ці дивацтва, нехай навіть безглузді, пов’язані з манерою гри. І вони також дають інформацію про гру суперника… Коли аналізуєш манеру гри чи особистість гравця, важлива кожна дрібниця. Приміром, Петросян ішов від оборони, він чудово відчував небезпеку, тож постійно вибудовував захист проти можливих атак, часом навіть раніше, ніж суперникові спадало на думку на нього напасти…

— Параноїк, — завважила Хулія.

— Бачите, це зовсім не важко… В інших випадках у манері гри відбиваються егоїзм, агресивність, манія величі… Візьмімо того ж таки Стейніца: у шістдесятилітньому віці він запевняв, буцімто підтримує безпосередній зв’язок із Богом і може виграти в нього партію, давши фору в одного пішака, та ще й граючи чорними…

— А наш гравець-невидимка? — поцікавився Сесар, котрий так уважно слухав Муньйоса, що навіть не доніс до рота взятий зі столу келих.

— Він добре грає, — не вагаючись, відповів Муньйос. — А часто добрі гравці — люди доволі складні… Майстер розвиває особливу інтуїцію щодо вірних ходів та відчуття небезпеки стосовно ходів помилкових. Це своєрідний інстинкт, який неможливо пояснити словами. Коли він дивиться на шахівницю, то бачить не статичну картину, а поле, де перетинається безліч магнетичних сил, у тому числі й ті, що їх він несе в собі, — кілька секунд Муньйос дивився на хлібну кульку, що лежала на скатертині, потім обережно, наче маленького пішака на уявній шахівниці, пересунув її вбік. — Він агресивний і полюбляє ризикувати. Ця відмова від використання ферзя, або по-вашому королеви, для захисту свого короля… І це блискуче застосування чорного пішака, а згодом чорного коня, щоб тримати в напрузі білого короля, залишивши на потім, щоб помучити нас, можливий розмін ферзів… Гадаю, цей чоловік…

— Або жінка, — урвала його Хулія.

Шахіст нерішуче глянув на неї.

— Не знаю, що й думати. Деякі жінки добре грають у шахи, але таких небагато. В цьому випадку ходи нашого суперника чи суперниці свідчать про певну жорстокість і, я сказав би, якусь садистську цікавість… Він грає, наче кіт з мишею.

— Отже, підсумуємо, — Хулія почала загинати пальці. — Наш суперник — швидше за все чоловік, але, можливо, й жінка, хоча це менш імовірно; він упевнений у собі, має агресивний та жорстокий характер, і відзначається садизмом, властивим людям, які полюбляють підглядати еротичні сцени. Вірно?

— Гадаю, що так. А ще йому подобається ризикувати. Він — і це впадає в око — нехтує класичну установку, згідно з якою шахіст, який грає чорними, повинен оборонятися. Крім того, він має добру інтуїцію щодо ходів суперника… І здатний ставити себе на місце іншого.

Сесар склав губи так, мов хотів присвиснути від захоплення, й подивився на Муньйоса з іще більшою повагою.

А шахіст знову прибрав відчуженого вигляду, — могло здатися, що його думки вже ширяли десь далеко.

— Про що ви думаєте? — поцікавилася Хулія.

Муньйос озвався не одразу.

— Ні про що особливе… Часто на шахівниці точиться боротьба не двох шахових шкіл, а двох філософій… Двох світоглядів.

— Білого та чорного, еге ж? — уточнив Сесар і, мовби читаючи вголос давно закарбований у пам’яті вірш, додав: —Добра та Зла, раю та пекла і всіх цих чарівних антитез.

— Можливо.

Муньйос махнув рукою, наче визначаючи, що йому не до снаги проаналізувати це питання під науковим кутом зору. Хулія подивилася на його проясніле чоло та великі вуха. У стомлених очах шахіста, здавалося, знову засвітився той вогник, що так її зачаровував, і дівчина подумки запитала себе, скільки часу мине, перш ніж він — уже вкотре — згасне. Коли очі шахіста ось так палали, вона відчувала непідробну цікавість, бажання зазирнути йому в душу, краще пізнати цього похмурого чоловіка, що сидів перед нею.

— А до якої школи належите ви?

Запитання, здавалося, здивувало шахіста. Він простягнув руку до свого келиха, але, спинившись на півдорозі, та знову опустилася на скатертину й знерухоміла. Непригублений келих залишився стояти там, де його поставив офіціант.

— Гадаю, що не належу до жодної, — ледь чутно озвався Муньйос; часом складалося враження, що він дуже соромиться говорити про себе. — Я, либонь, належу до тих, хто бачить у шахах своєрідну терапію. Іноді я запитую себе: як живете ви, ті, хто не грає, як ви уникаєте божевілля чи туги… Я вже вам казав: є люди, котрі грають, щоб вигравати, такі як Альохін, Ласкер, Каспаров. Як майже всі видатні майстри. Мабуть, до них належить і наш таємничий гравець-невидимка. Інші, приміром, Стейніц, Пшепюрка, воліють демонструвати свої теорії або робити блискучі ходи… — він вагався, не знаючи, чи варто продовжувати, бо в такому разі йому б довелося згадати й про себе.

— Що ж до вас… — підказала Хулія.

— Що ж