Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

І раптом вона згадала. Синій «форд», припаркований біля тротуару навпроти кур’єрської агенції, синій «форд», що проскочив світлофор на червоне того дощового ранку на перетині бульварів. Тінь, яка іноді мигтіла під її вікнами, на сусідній вулиці чи в метушні дорожнього руху — то тут, то там… А раптом це та сама автівка?

— Хуліє, голубонько, — тепер Менчу насправді здавалася стурбованою. — На тобі лиця немає.

Вантажівка так само стояла перед світлофором. Може, це просто збіг. У світі повно синіх машин із затемненим склом. Хулія зробила крок до вітрини й водночас полізла рукою до шкіряної сумочки, що висіла в неї на плечі. Альваро у ванній з відкритими кранами. Вона шукала навпомацки, відсунула пачку сигарет, запальничку, пудреницю. Нарешті доторкнулася до рукоятки «дерінджера» і відчула радісну полегкість, але водночас і лють до тієї, зараз невидимої автівки, що уособлювала тінь неприхованого жаху. «Скурвий син, — подумала вона, і рука, що стискала в сумочці револьвер, затремтіла від страху та гніву. — Скурвий син, хто б ти не був, хоча на черзі хід чорних, я навчу тебе грати в шахи…» І на очах у приголомшеної Менчу Хулія вибігла на вулицю, зціпивши зуби й уп’явшись очима у вантажівку, що затуляла синій «форд». Вона проскочила між двома припаркованими біля тротуару машинами, і в цю мить на світлофорі загорівся зелений. Ухилившись від бампера, байдужа до відчайдушних гудків у себе за спиною, вона мало не витягла просто посеред вулиці свого «дерінджера», бо не могла дочекатися, коли вже зрушить з місця вантажівка, і нарешті — крізь хмару вихлопних газів — добігла-таки до протилежного тротуару й встигла побачити, як синій «форд» із затемненим склом і номером, що закінчувався на літери ТН, віддаляючись вулицею вгору, губиться у швидкому плині машин.

IX. РІВ СХІДНОЇ БРАМИ

Ахілл: А що відбувається, якщо ви знаходите картину всередині тієї картини, в яку ввійшли?

Черепаха: Саме те, на що ви, мабуть, очікували: я проникаю в цю картину в картині.

Д. Р. Гофштадтер

— Це вже було занадто, люба, — мовив Сесар, накручуючи на виделку спагеті. — Уявляєш?.. Добропорядний громадянин випадково затримується на світлофорі, сидячи за кермом своєї — знов-таки випадково, з примхи долі — синьої машини, — коли зненацька до нього підбігає симпатична дівчина, розлючена, мов василіск, і ні з того ні з сього наміряється ввігнати в нього кулю… — Антиквар обернувся до Муньйоса, звертаючись до його здорового глузду. — Так будь-хто зомліє з переляку, еге ж?

Шахіст припинив котити пальцями по скатертині хлібну кульку, проте очей не підвів.

— Але ж вона не ввігнала в нього кулю, — байдуже уточнив він. — Автівка поїхала раніше.

— Логічно, — Сесар простягнув руку до келиха з рожевим вином. — На світлофорі вже горів зелений.

Хулія поклала виделку та ніж на край тарілки з лазаньєю, до якої майже не доторкнулася. Вона їх мало не жбурнула, і брязкіт посуду змусив антиквара кинути на неї з-за свого келиха докірливий погляд.

— Послухай, телепню, автівка стояла там ще до того, як на світлофорі загорілося червоне світло, і вулиця була порожня… Просто навпроти галереї, розумієш?

— Таких машин сотні, люба, — Сесар поставив келих на стіл, знову витер губи й примирливо посміхнувся. — А може, — додав він, стишивши голос до пророцького шепоту, — то був залицяльник твоєї цнотливої приятельки Менчу… Такий собі мускулястий дженджик у розквіті сил, котрий намірився повергнути Макса. Або щось таке.

Хулія відчула глухе роздратування. Її лютило, що в критичних ситуаціях Сесар, як це роблять старі досвідчені змії, вдавався до свого агресивного лихого язика. Однак їй не хотілося піддаватися поганому гумору й сперечатися з ним. А надто в присутності Муньйоса.

— А може, — відказала вона, озброївшись терпінням і подумки порахувавши до п’яти, — цей тип побачив, що я виходжу з галереї і вирішив про всяк випадок забратися геть.

— Це було б надто неймовірно, люба. Направду.

— Те, що Альваро знайшли у ванній з розбитою головою, мов кроля, ти теж назвав би неймовірним, але, як бачиш…

Антиквар стулив губи, так, ніби згадка про це видалася йому недоречною, і жестом вказав на тарілку Хулії.

— Твоя лазанья охолоне.

— До дідька лазанью. Я хочу знати, що ти про це думаєш. І хочу правди.

Сесар кинув погляд на Муньйоса, але той продовжував байдуже котити хлібну кульку. Тоді антиквар поклав руки на край столу — симетрично з двох боків тарілки — і втупив очі у глиняну вазочку з двома гвоздиками, білою та червоною, що стояла в центрі столу.

— Можливо, ти маєш рацію, — Сесар звів брови, у його душі відчайдушно боролися любов до Хулії й відвертість, якої та вимагала. — Ти це хотіла почути? Ось, будь ласка, я це сказав, — блакитні очі дивилися на неї зі спокійною ніжністю, в них не було й тіні недавнього сардонічного прикидання. — Зізнаюся, мене непокоїть ця машина.

Хулія гнівно подивилася на нього.

— Дозволь спитати, чому ж ти тоді півгодини блазнював перед нами? — вона нетерпляче вдарила кісточками пальців по столу. — Можеш не відповідати. Сама знаю. Татусь не хоче, щоб його дівчинка хвилювалася, еге ж? Мені буде спокійніше, якщо я встромлю голову в пісок, як страус… Або як Менчу.

— Кидатися на людину, яка видалася тобі підозрілою, — це не вирішує проблеми. До того ж, якщо підозри виправдані, це може бути навіть небезпечно. Тобто небезпечно для тебе.

— Я мала твій пістолет.

— Сподіваюсь, мені ніколи не доведеться шкодувати, що я дав тобі «дерінджера». Це не гра. В реальному житті лиходії теж можуть мати при собі пістолети… І грати в шахи.

Слово «шахи», як завжди, вивело Муньйоса із заціпеніння.

— Зрештою, — пробурмотів він, ні до кого конкретно не звертаючись, — шахи — це комбінація ворогуючих між собою імпульсів…

Обоє здивовано подивилися на нього; його слова не мали жодного стосунку до їхньої розмови. Муньйос дивився в порожнечу, мовби ще не повернувся остаточно зі своїх довгих мандрів до дальніх далей.

— Вельмишановний друже, — звернувся до нього Сесар, дещо вражений цим втручанням. — Я нітрохи не сумніваюся у приголомшливій справедливості ваших слів, однак ми були б щасливі, якби ви висловлювалися більш зрозуміло.

Муньйос крутив у пальцях хлібну кульку. Він був у синьому немодному піджаку й темно-зеленій краватці. Зім’яті й не зовсім чисті краї комірця сорочки стирчали догори.

— Не знаю, що й сказати, — тильним боком долоні шахіст витер підборіддя. — Останніми днями я весь час думаю про цю справу… — він повагався, наче добираючи потрібні слова. — Про нашого суперника.

— Мабуть, так само як і Хулія. Або — як я.