Дмитро Білий - Козацький оберіг

Проминула тягуча година, і раптом на обрії майнули білі вітрила.

— Корабель! — закричав Данько. Усі радісно підхопилися.

Тільки Козак Жила сидів на коні, похмуро опустивши очі. Здавалося, тяжкі думки ятрять його душу.

— Про що зажурився, козаче? — запитав його майстер Богдан.

Жила повільно підняв голову, вираз його обличчя був дуже тужливий.

— Та одна думка серце крає — ми зараз додому відправимося, а за тією горою каменоломня, де мої товариші на тяжких роботах гинуть, — сумно промовив. Раптом очі козака загорілися, і він з надією подивився на майстра й кобзаря.

— Пане Буднику, Богдане, — гаряче заговорив він, — хіба ми не покладемо тяжкий гріх на свої душі, якщо отак упливемо, не спробувавши невільників звільнити? Ви ж самі знаєте, що таке неволя. Спробуйте своїми чарами їх від кайданів звільнити, а з охороною вони й самі впораються. Може хто з невільників врятується та кораблем разом з нами в Україну повернеться. Грошей капітану ми достатньо веземо, а якщо здасться йому замало, так у мене біля гирла Дніпра бочечка зі срібними цехінами прихована — віддам, коли допливемо.

Данько підійшов до козака ближче, уважно слухаючи його щирі слова.

Майстер Богдан зітхнув:

— Та я і сам, сказати по честі, думаю про це. Тільки, сам розумієш, ризик у цій справі є дуже великий. Сили свої я не повністю відновив, не знаю, чи вдасться мені зі стількох людей кайдани познімати. Невільників там не менше сотні буде… І навіть як спробую це зробити, то зачує мене Чалма-бек, зрозуміє, де ми зараз, і якесь чародійство зачне робити. Ворожити він добряче може, і хтозна, яка нечисть йому на допомогу прийде?

Данько підійшов до батька й подивився благально у вічі.

— А може, все ж спробуємо? — сказав хлопець, згадавши моторошні сцени, бачені на каменоломні. — Хіба можна невільників на вірну смерть залишати?

Сліпий кобзар схвально кивнув головою.

— Ну що ж, — коваль рішуче махнув рукою, — якщо товариство так вирішило, нехай так і буде — спробуємо допомогти. Ви, пане кобзарю, залишайтеся з Орисею тут біля гавані, передайте капітану гроші й на нас чекайте, а ми відправимося до каменоломні та спробуємо з невільниками повернутися.

Козак Жила радісно злетів на коня.

— Поможи нам, Пресвята Богородице й ти, Миколаю-угоднику! Не турбуйтеся, братчики, на святу справу вирушаємо! — закричав він, підняв коня дибки й погнав галопом у бік каменоломні. Богдан і Данько вскочили в сідла й понеслися за ним.

Не зважаючи на те, що ранок тільки розпочинався, робота на каменоломні вже кипіла. Одні невільники, захлинаючись від пилу, із посіченими кам’яними крихтами обличчями, били молотами у скелю, вирубуючи кам’яні брили, інші, схиляючись під вагою, тягнули каміння.

Стражники ліниво проходжалися поміж невільниками, час від часу шмагаючи їх довгими канчуками. Раптом один стражник, який вже збирався вдарити канчуком невільника, що застиг без руху, дивлячись кудись за спину охоронцю, озирнувся й побачив: на вершині гори стояв вершник із довгою бородою, що золотилася під першими променями палаючого сонця. Вершник повільно розвів руки, мов крила, звернувши їх долонями до сонця. До вершника під’їхали ще двоє — стрункий козак і хлопець, у якого на грудях блищав круглий медальйон.

Стражнику здалося, що до постаті бородатого вершника починають линути струмені якогось дивного, яскравого світла. Через хвилину навколо чаклуна утворилося коло, що світилося усіма кольорами веселки. Усі, хто був на каменоломні, відчули, як по землі пройшло легке тремтіння.

Стражники й невільники завмерли, не зводячи очей з вершника, який почав повільно водити руками, мовби виліплюючи з повітря щось кругле. Так вівчарі плекають сирну кулю. І від цих рухів світло, що оточувало вершника, почало збиратися між долонями чоловіка в яскраву палаючу кулю.

Першим отямився мурза, який командував охороною каменоломні. Він закричав щосили, вказуючи іншим стражникам на вершника. Ті стрімголов побігли до своїх коней. Ті охоронці, які знаходилися найближче до гори, кинулися по її схилу до вершника, вихоплюючи на бігу зброю.

Але вершник не звертав на них жодної уваги. Куля між його руками вже сяяла пронизливим, сліпучим полум’ям. Чоловік піднявся на стременах. Тепер він здавався велетнем. Раптом кінь пронизливо заіржав і став дибки, а вершник швидким рухом кинув згусток енергії в бік каменоломні.

Шар вибухнув нестерпним білим світлом. На мить усіх засліпило. Стражників, які вже підбігали, розмахуючи ятаганами, до вершника, стрімко відкинуло назад, немовби збило з ніг велетенською білою хвилею. Вони, упустивши зброю, покотилися назад, до підніжжя гори. Палаючий вітер пронісся повз скелю й на мить всіх засліпив.

А коли оторопілі стражники протерли очі, навколо них почувся брязкіт ланцюгів. Тяжкі кайдани, що, здавалося, навічно в’їлися в руки й ноги невільників, падали на землю, перетворюючись на купи іржавого, покрученого заліза. Невільники, не вірячи своїм очам, дивилися на свої руки, вкриті кривавими шрамами від кайданів.

І тут скеля знову здригнулася, але на цей раз від радісного крику колишніх невільників, що вихопився із сотень горлянок і покотився вздовж всієї каменоломні.

Не встигли стражники й оком моргнути, як колишні їхні раби кинулися на них. Спалахнула блискавична бійка. Мить — і наглядачі полетіли з обриву в морські хвилі.

Данько, козак Жила й майстер Богдан радісно дивилися на все це з гори. Данько заховав під сорочку Печать Зберігачів, що продовжувала переливатися сріблястим світлом. Майстер Богдан тяжко дихав, його бліде обличчя було всіяне великими краплинами поту.

Козак Жила з великої радості підняв коня дибки й поскакав до невільників.

— Братчики, — кричав він, уставши на стремена й вітально розмахуючи рукою, — швидше біжить за мною, там, за горою, має бути корабель!

Невільники, почувши його, з радісними вигуками побігли назустріч.

Майстер Богдан уважно подивився на небо, і обличчя його сполотніло — далеко на небі з’явилася чорна хмара, яка швидко наближалася до них.

— Тепер Чалма-бек знає, де ми знаходимося, — повільно сказав він. І, почувши ці слова, Данько здригнувся.

Тим часом колишні невільники вже видерлися на гору. Козак Жила зіскочив зі свого коня і йшов серед них, радісно вітаючись і обіймаючи своїх товаришів по неволі.

— Швидше, товариство, — звернувся до них коваль Богдан, — треба до корабля поспішати, бо щось недобре моє серце віщує. А ти, Даньку, давай швидше гони коня до гавані та дізнайся, чи вдалося кобзареві з капітаном домовитися?

Утікачі, розсіявшись по схилу гори, побігли до гавані.

Тим часом хмара вже зовсім наблизилася до них. Небо потемніло, і все навколо закрила темно-сиза напівтемрява. Від хмари віяв холодний і в той же час