Дмитро Білий - Козацький оберіг

схаменувся, штовхнув дівчинку до стіни, щоб її не розчавили тяжкі чоботи охоронців, і побіг до Чалми-бека, що намагався підвестися. Одна його рука, у плече якої вгатив молот, безсило звисала вздовж тіла, але іншою він мацав по землі, намагаючись схопити Печать Зберігачів, що лежала, присипана пилом, недалеко від нього.

Данько, пригинаючись, в’юном проскочив між бійкою і, чхаючи від пилу, устиг першим схопити Печать і відстрибнути подалі від Чалми-бека.

Тим часом бійка закипіла з новою силою. Нукери, що знаходилися надворі, уже були перебиті, але кілька десятків охоронців спустилися зі стіни, оточивши кобзаря, Жилу й коваля Богдана. З десяток нукерів змогли, нарешті, загнати крокодилів до басейну й захлопнути над ним залізні ґрати.

Кобзар, козак Жила й коваль Богдан стояли посеред двору спина до спини, відбиваючись з останніх сил від юрми нападників.

Данько, маленьку постать якого ніхто не зауважував серед хмар пилу, прожогом кинувся до воріт стайні, відкинув засув і заскочив усередину.

У темній стайні металося вздовж стін кілька десятків коней. Данько, ледь не потрапивши під тяжкі копита, вчепився у гриву високого вороного коня. Кінь затряс головою, хлопець закричав, його піднесло вгору й перекинуло на інший бік кінського крупу. Але він дійсно вчепився у гриву немов реп’ях, кінь не міг його скинути. Данька закрутило, мов у божевільній каруселі, і понесло по колу разом зі схарапудженим табуном. Нарешті, хлопець зміг заскочити на спину коня. На щастя, вороний був загнузданий, тож Данько, ледь не впавши з коня, зловив кінці вуздечки і спрямував скакуна до відкритих воріт стайні. Кінь вихопився на волю, а за ним нестримною хвилею вирвалися на подвір’я інші могутні скакуни.

Коні врізалися у нукерів, які вже готувалися добити Данькових товаришів. Коло нападників вмить розірвалося, нукери рятувалися від кінських копит. Жила схопив за гриву коня, що галопом нісся повз нього, і повис на вуздечці, ледь зупинивши скакуна. Козак допоміг Будникові скочити на коня й миттю вистрибнув на іншого. Майстер Богдан відкинув молот, ухопився за край сідла коня, що саме проносився повз нього, і одним махом злетів йому на спину. Але замість того, щоб гнати далі, коваль натягнув повіддя й закрутився на місці, озираючись навколо. Нарешті, він побачив перелякану Орисю, що тулилася до стіни, під’їхав до неї, підхопив на сідло й поскакав до брами.

Коні оскаженіло крутилися по двору, ставали дибки і збивали з ніг розгублених нукерів. Майстер озирнувся й побачив, як Жила, пустивши свого гнідого у стрімкий галоп, перехилився через круп коня і вправно підхопив із землі капшук золотих талярів.

Данько намагався направити свого непокірного коня до розчинених воріт. Коли він вдруге проскакав галопом повз палац, хлопець схопив смолоскип, що стирчав зі стіни та пожбурив його у відкрите широке вікно страшного будинку.

Коли нашим вершникам вдалося вискочити через ворота садиби Чалми-бека, з вікон палацу валив чорний дим і вихоплювалися язики полум’я.

У нічному небі завис місяць, і вільний вітер радісно летів втікачам назустріч.

Глава 9. Грифон

Від’їхавши далеко від палаючої садиби, вершники зупинили своїх втомлених коней.

— Сьогодні вранці до гавані поблизу каменоломні має пристати корабель, який вивезе нас до Дніпра, — тяжко переводячи дихання, сказав сліпий кобзар.

— Треба трохи відпочити, — сказав коваль Богдан. Він зіскочив з коня й обережно зняв із сідла Орисю.

Дівчинка стала на землю, уважно роздивилася усміхнені обличчя навколо й теж несміливо посміхнулася.

— Бачиш, Орисю, я ж тобі обіцяв, що із неволі визволю! — поважно промовив Данько, і всі розсміялися, немовби з полегшенням позбавлялися напруження страшної ночі.

Коваль Богдан підійшов до Данька й поклав йому руку на плече. Хлопець притиснувся щокою до цієї жорсткої руки і… несподівано для себе заридав.

— Ну що ти, козаче, — тремтячим голосом тихо сказав батько, — ось ми й зустрілися.

Данько, схлипуючи, витер рукавом сльози і схопив батька за руку.

— Йди за мною, — коротко сказав коваль Богдан, і вони побрели степом.

Коли вони зупинилися, майстер Богдан став навпроти хлопця, лагідно поклав йому руки на плечі та промовив:

— А тепер розкажи мені, сину, що з тобою за весь цей час відбувалося?

І Данько почав свою довгу розповідь. Коваль слухав його уважно, час від часу задаючи питання. Коли Данько замовк, Богдан деякий час мовчав, над чимось роздумуючи. Нарешті, він сказав, уважно дивлячись у очі Данька:

— Слухай мене уважно, Данило. Сподіваюся, ми разом до Дніпрових степів доберемося, але про всяк випадок маю я тобі таємницю відкрити, яку мені Зберігачі доручили, бо саме тобі призначено зібрати всі три частини Оберега, щоб він знову свою силу відновив. Над Дніпром, серед степів повинен я першу частину Оберега сотворити. Про другу частину Оберега знає Майстер Карпатських гір. Звуть його Орест. Походить він із роду чаклунів-мольфарів, і сам є неабияким чародійником. Він живе у Чорному лісі, що починається від славного міста Львова і простягається до верхівок Карпат. Охороняють Майстра Ореста грізні лісові воїни-опришки. До нього тебе може провести алхімік Зенон, що мешкає у Львові на Руській вулиці. Покажеш йому Печать Зберігачів, і він тебе переправить до Чорного лісу. Самого Майстра Ореста ти зможеш впізнати по такому ж, як у мене, хрестові на правиці.

Тут коваль Богдан замовк, розчистив невеликий клаптик землі від трави і на сухому ґрунті накреслив дивний хрест.

— Запам’ятай цей знак. Покажеш його Оресту, він буде свідчити про те, що я передав тобі його таємницю.

Майстер старанно стер знак і продовжив:

— Там, серед гір та лісових урочищ, у таємному місці майстер Орест при тобі шаблю викує й розкаже, де Книгу Низову знайти. Тільки будь обережним, відчуваю я, що і в Карпатах на тебе небезпеки чекають. Крім того, Майстер Орест може тебе перевіряти, він дуже обережний, нікому не довіряє.

Данько уважно слухав батька. Той замовчав, подивився на сина й погладив його по світлій чуприні:

— Великим і сміливим ти, сину, виріс. Шкода, що без мене. Хочеться сподіватися, що в нас попереду ще багато мирних вечорів, коли ми зможемо довше поговорити, краще одне одного пізнати. А тепер треба вирушати до гавані, більше часу гаяти не можна.

Вони повернулися до своїх товаришів, які вже з нетерпінням очікували їх.

— Ну що, братики, по конях? — запропонував козак Жила. Усі сіли на коней і понеслися туди, звідки долітав солоний морський вітер.

Скоро коні винесли їх на узбережжя. Легке марево ранкового туману зависло над морем.

— Ну що, немає корабля? — запитав кобзар. Данько вдивлявся в синю далечінь, але нічого не міг побачити. Утомлена Орися