Кетрін Стокетт - Прислуга

— Що, вона втекла з кимось іншим?

— Влучили. — Він опускає голову на руки, нерозбірливо бурмоче: — Це було би просто святом порівняно з тим, що трапилось насправді.

Я мовчу, хоча ледве стримуюся, щоб не сказати, що він на це заслужив: у нього такий нещасний вигляд. Тепер, коли випарувався бурбон, а разом із ним ті грубощі, мені стає цікаво, чи він постійно такий жалюгідний.

— Ми зустрічалися з п’ятнадцяти років. Ви знаєте, як це буває, коли ти так довго з однією людиною.

Не знаю, чому я раптом зізнаюся, хіба що просто не маю чого втрачати.

— Взагалі-то не знаю, — заперечую. — Я ніколи ні з ким не зустрічалась.

Він дивиться на мене, ніби сміючись.

— Ну, так і має бути.

— Як? — я очікую на щось неприємне, згадуючи зауваги про добриво й трактор.

— Ви… інша. Я ніколи не зустрічав когось, хто б говорив те, що думає. У будь-якому разі не дівчат.

— Повірте мені, за бажання я могла б сказати набагато більше.

Він лише зітхає.

— Коли я побачив ваше обличчя, там біля вантажівки… Я не такий, повірте. Я не такий кретин.

Я спантеличено відводжу погляд убік. До мене якраз починає доходити те, що, говорячи про мою неповторність, він, можливо, не мав на увазі, що я ненормально висока. Можливо, він говорив у доброму сенсі.

— Я прийшов запитати, чи не бажаєте піти зі мною повечеряти. Ми могли б поспілкуватися, — пропонує він і встає. — Могли б… я не знаю, почути одне одного цього разу.

Стою шокована. Його сині ясні очі дивляться на мене так, ніби моя відповідь може справді щось означати для нього. Глибоко вдихаю з наміром відповісти «так» — чому мені відмовлятись. Він кусає свою нижню губу, чекаючи.

А потім згадую, як він поводився зі мною, ніби я ніхто. Напився, як стерво, тільки щоб не спілкуватись. Згадую, як сказав, що від мене пахло добривами. Мені знадобилося три місяці, щоб припинити думати про це.

— Ні, дякую. Мені годі й уявити щось гірше, ніж таку зустріч.

Він киває, туплячись у підлогу. Потім спускається з тераси сходами.

— Вибачте, — говорить він біля відчинених дверцят своєї машини. — Це те, що я прийшов сказати й, гадаю, сказав.

Стою на терасі, слухаючи порожні звуки вечора, гравій шурхотить під Стюартовими ногами, собаки нишпорять у ранніх сутінках. На секунду згадую Чарльза Ґрея, мій єдиний у житті поцілунок із ним. Як я відскочила, вирішивши, що поцілунок був не для мене.

Стюарт сідає в машину, дверцята замикаються. Він кладе свою руку так, що його лікоть стирчить із вікна. Але він усе ще не піднімає очей.

— Зачекайте хвилинку, — гукаю я йому навздогін. — Я візь­му светр.

Ніхто не розповідає нам, дівчатам, які не ходять на побачення, що спогади можуть бути такими самими приємними, як і власне події. Мама піднімається на третій поверх і стоїть над моїм ліжком, але я вдаю, що все ще сплю. Я просто хочу насолодитись цим уповні.

Учора ми поїхали на вечерю до «Роберт Е. Лі». Я одягнула свій синій светр і вузьку білу спідницю. Я навіть дозволила мамі причесати мене, щоб та припинила нервувати й надавати мені заплутані інструкції.

— І не забувай усміхатися. Чоловіки не люблять дівчат, які весь вечір сидять із кислою міною. І не сиди, як якась індійська скво, схрестивши свої…

— Зачекай, потрібно схрестити ноги чи тільки щико…

— Щиколотки. Ти що, забула все з уроків етикету місіс Реймерс? Просто не зупиняйся та розмовляй, говори, що ходиш до церкви щонеділі, і, що б ти не робила, не хрумкай шматочками льоду за столом, це жахливо. О, і якщо виникне пауза, розкажи йому про нашого двоюрідного кузена, який є членом міської ради в Косіаско.

Знову й знову причісуючи та розгладжуючи моє волосся, мама продовжувала розпитувати, як ми зустрілись, що сталося на нашій останній зустрічі. Утім, я зуміла втекти від неї, бо мені вистачало власного здивування та нервів. Ми зі Стюартом зайшли до готелю й сіли за столик, розстеливши на колінах серветки, як підійшов офіціант і повідомив, що вони незабаром зачиняються. Усе, що нам подали, це десерт.

Потім Стюарт притих.

— Чого…. ви хочете, Скітер? — запитав він, і я знову насторожилась, сподіваючись, що він не має наміру напитись.

— Я вип’ю кока-коли. І багато льоду.

— Ні. — Він усміхнувсь. — Я маю на увазі… в житті. Чого ви хочете?

Я глибоко вдихнула, знаючи, що мама мені б порадила сказати: гарних, сильних дітей, турботливого чоловіка, нове блискуче кухонне начиння, щоб готувати смачну здорову їжу.

— Я хочу стати письменницею, — відповіла. — Журналісткою. Може, писати романи. Може, й те, й інше.

Він підняв підборіддя й потім поглянув на мене, просто в очі.

— Мені це подобається, — сказав він, а потім просто продов­жував пильно дивитись. — Я думав про вас. Ви розумна, гарна, ви… — він усміхнувся, — висока.

Гарна?

Ми з’їли полуничне суфле й випили по келиху шаблі. Він розповідав про те, як визначити, чи є нафта під полями бавовни, а я про те, що секретарка і я — єдині жінки, які працюють у газеті.

— Я сподіваюсь, ви напишете щось справді хороше. Щось, у що ви вірите.

— Дякую. Я …також сподіваюсь. — Я змовчую про Ейбілін і міс Стайн.

У мене не було можливості бачити багатьох чоловіків так зблизька, і я помітила, що його шкіра грубіша, ніж моя, і гарного відтінку засмаги; а світла щетина на його щоках і підборідді, здавалось, росте на моїх очах. Він пахнув крохмалем. І хвоєю. І його ніс не такий уже й гострий.

Офіціант позіхав у кутку, та ми не звертали на нього уваги, сиділи й говорили, говорили. І тієї миті, коли я подумала, що краще б я помила голову замість просто прийняти ванну, та була майже задоволена, що, принаймні, почистила зуби, він поцілував мене. Просто посеред ресторану «Роберт Е. Лі». Він поцілував мене з відкритим ротом, і кожна частинка мого тіла, усе всередині мене — шкіра, ключиці, ямки під колінами — наповнилося світлом.

У понеділок удень, через кілька тижнів після моєї зустрічі зі Стюартом, я заходжу до бібліотеки перед тим, як піти на зустріч Ліги. Усередині пахне, як у школі, — нудьгою, макаронами та дезінфек­цій­ними засобами. Я прийшла взяти ще декілька книжок для Ейбілін і перевірити, чи немає літератури про домашню прислугу.

— О, привіт, Скітер!

Ісусе. Це ж Сьюзі Пернел. У школі вона могла б запросто мати титул «Міс Торохтійка».

— Привіт… Сьюзі. Що ти тут робиш?

— Я працюю тут у комітеті Ліги, пам’ятаєш? Тобі справді слід приєднатися до нас, Скітер, це так весело! Ти зможеш читати останні журнали та газети й навіть ламінувати бібліотечні картки.

Сьюзі позує біля гігантської коричневої машини, ніби вона в телевізійному шоу «Ціна успіху».

— Як по-новому й захопливо.

— Тож що вам сьогодні допомогти знайти, мем? У нас є детективи, любовні романи, книги про макіяж, зачіски, — вона витримує паузу, багатозначно усміхається, — висаджування троянд, оздоблення будинку…

— Я просто прогляну, дякую. — Поспішаю піти. Якось сама розберусь, не заплутаюсь