Кетрін Стокетт - Прислуга

якщо нас спіймають? Я випадково зайшла не до тієї переодягальні у відділі жіночого одягу в Мак-Рей, і потім мій будинок опинився під прицілом гвинтівки.

У кімнаті тиха напружена атмосфера, чути лише звук годинника «Таймекс» на стіні.

— Ти не мусиш цього робити, Мінні, — зауважує Ейбілін. — Це нормально, якщо ти передумаєш.

Повільно, обережно Мінні знову сідає на свій стілець.

— Я зроблю це. Лише хочу переконатись, що вона розуміє, що це не ігри.

Переводжу погляд на Ейбілін. Вона мені киває. Я глибоко вдихаю. Мої руки тремтять.

Я починаю із запитань про її походження, і поступово ми переходимо до розмов про роботу Мінні. Вона розповідає й дивиться на Ейбілін, ніби намагається забути те, що я в кімнаті. Я занотовую все, що вона каже, а мій олівець дряпає так швидко, як лише можу. Ми вирішили, що так буде менш офіційно, ніж друкувати на машинці.

— Потім була одна робота, на якій я працювала допізна щоночі. І знаєте, що трапилось?

— Що… що було? — запитую я, хоча вона й дивиться на Ейбілін.

— О, Мінні, — щебече вона, — ти найкраща господиня, яка у нас була. Велика Мінні, ми залишимо тебе назавжди. Потім одного дня вона обіцяє, що дасть мені тиждень оплачуваної відпустки. Я за все життя не мала відпустки, оплачуваної чи неоплачуваної. А коли я через тиждень повернулася на роботу, їх уже не було. Переїхали до Мобіла. Вона комусь обмовилась, що боялася, аби я не знайшла роботу до її переїзду. Міс Ліниві Пальчики й дня не могла прожити без служниці, ось так.

Вона різко встає, накидає сумку на плече.

— Мені треба йти. У мене через вас серце гупає, коли це розказую.

І вона виходить, зачиняючи за собою двері.

Я піднімаю очі, витираю піт із чола.

— І це вона була в гарному гуморі, — мовить Ейбілін.

Розділ 13

Наступні три тижні ми троє збираємось у тій самій маленькій теплій вітальні Ейбілін. Мінні впадає в гнів, потім заспокоюється, доки розповідає Ейбілін свою історію, після цього вилітає розлючена з будинку так само швидко, як і прийшла. Я записую все, що вдається.

Якщо Мінні раптом починає говорити про міс Селію («вона крадеться нагору, думаючи, що я її не бачу, але я знаю, ця боже­вільна пані щось замислила»), то завжди зупиняється, як і Ейбілін, коли розповідає про Константін. — Це не стосується справи. Міс Селії це все не стосується. — Вона спостерігає за мною, поки не припиняю писати.

Крім неприязні до білих, Мінні полюбляє теревенити про їжу.

— Розумієте, спочатку я кладу зелений горошок, потім берусь за відбивні, м-м-м, знаєте, я люблю їх гарячими, тільки з пательні.

Одного разу, просто посеред фрази «…у мене біла дитина в одній руці, а зелений горошок в іншій», вона зупиняється. Постукує ногою.

— Половина цього всього взагалі не стосується прав темно­шкірих. Нічого, крім господарських справ. — Вона змірює ме­не поглядом згори вниз. — Мені це скидається на розповідь про життя.

Олівець завмирає у моїй руці. Вона каже правду. Усвідомлюю, що це те, чого я прагнула.

— Сподіваюсь, що так, — відповідаю їй.

Вона підводиться й кидає мені, що для хвилювань у неї є набагато важливіші справи, ніж якісь мої сподівання.

***

Наступного вечора я працюю у своїй кімнаті нагорі, вистукуючи клавішами по «Короні». Раптом чую, як мама біжить сходами. Через дві секунди вона у моїй кімнаті.

— Євгеніє! — шепоче.

Я швидко встаю, ледве не перекинувши стілець і намагаючись заховати аркуш, що стирчить із друкарської машинки.

— Так, мамо.

— Тепер не панікуй, але там чоловік, дуже високий чоловік, унизу, хоче зустрітись із тобою.

— Хто?

— Відрекомендувався Стюартом Вітвортом.

— Що?

— Він сказав, що нещодавно ви якось провели вечір разом, але як таке може бути, що я нічого не знала…

— О Боже!

— Не згадуй ім’я Бога намарно, Євгеніє Фелан. Просто трохи підмалюй губи.

— Повір, мамо, — запевняю я, таки підмальовуючи губи. — Ісусові він теж би не сподобався.

Розчісую волосся, бо знаю, що на вигляд воно жахливе. Я навіть витираю чорнило від друкарської машинки з рук і ліктів. Але не перевдягатимусь, не для нього.

Мама скептично оглядає мої джинси й татову стару білу сорочку на ґудзиках.

— Він із Ґрінвудських Вітвортів чи з Натчез?

— Він син сенатора штату.

Мамина щелепа падає так низько, що вдаряється об перлове намисто. Я спускаюсь вниз сходами, повз галерею наших ди­тячих портретів.

На стіні фото Карлтона, останні з яких зроблено кілька днів тому. На моїх фото я лише до дванадцяти років.

— Мамо, залишиш нас на трішки наодинці.

Я стежу, як вона повільно йде до своєї кімнати, дивлячись через плече, аж поки не зникає.

Виходжу на терасу, і ось він. Через три місяці після нашої зустрічі Стюарт Вітворт власною персоною стоїть на терасі у штанах кольору хакі, синьому пальті та червоній краватці, мовби готовий до недільного обіду.

Наволоч.

— Що привело вас сюди? — запитую я. Не сміючись. Я не всміхаюсь до нього.

— Я лише… Просто захотів зайти.

— Що ж. Принести вам щось випити? — запитую. — Чи, може, принести вам цілу пляшку «Олд Кентукі»?

Він насуплюється. Його ніс і чоло стають рожевими, ніби від перебування на сонці.

— Дивіться. Знаю, це було… дуже давно, але я прийшов сюди, щоб вибачитись.

— Хто послав вас? Гіллі? Вільям?

На нашій терасі вісім крісел-гойдалок. Але на жодне з них я не пропоную йому присісти.

Він відводить погляд на захід, на бавовняне поле, де сонце позолочує ґрунт. Ховає свої руки до передніх кишень, як двана­дцятирічний хлопчисько.

— Я визнаю, що був… грубим того вечора, і я багато про це думав, і…

Усміхаюсь. Я збентежена тим, що він прийшов сюди та змушує мене ще раз пережити це.

— Зрозумійте, — доводить він, — я десять разів казав Гіллі, що неготовий іти на побачення. Я навіть близько не був го­товий…

Скрегочу зубами. Не можу повірити, та на моїх очах теп­лі сльози; місяці минули після побачення. Проте пам’ятаю, як жалюгідно почувалась у той вечір, як абсурдно все було сплановано.

— Тоді чому ви приперлись?

— Не знаю. — Він хитає головою. — Вам же відомо, якою може бути Гіллі.

Я стою там, чекаючи, поки він пояснить, чому прийшов. Він проводить рукою по світло-каштановому волоссю. Воно грубе, майже як дріт. У нього втомлений вигляд.

Відводжу погляд, тому що він милий, на вигляд, як хлопчина-підліток, а я не хочу зараз про це думати. Я хочу, щоб він пішов, не хочу переживати цей жах іще раз. Але видаю інше:

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «неготовий»?

— Просто неготовий. Не після того, що сталось.

Дивлюся на нього пильним поглядом.

— Вам треба, щоб я вгадувала?

— Я та Патрісія ван Девендер. Ми заручились минулого року й потім… Я гадав, ви знаєте.

Він сідає у крісло-гойдалку. Я продовжую стояти. Але й не