Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

на підлогу з гуркотом падає якась посудина. Найімовірніше, каструля. Алик уже поряд. Спалахує сірник. У стінку втискається переляканий негр. Крик із темряви в самісінький писок кого хочеш налякає. На підлозі справді валяється каструля, він навпомацки пробирався з нею на кухню. Алик копнув ногою каструлю й виматюкався. Негр шурнув у свій блок. Хряпнули двері.

– Чого верещиш?

– Я думав…

– Думав він! Матері твоїй!.. Ходи далі!

За десять хвилин останній закапелок гуртожитку був обстежений. Або Макс ховається в якійсь кімнаті, або причаївся на даху.

– Добре, ходімо донизу, – скомандував Алик.

Я не бачив у темряві коридору його обличчя, але з голосу відчув: він не зовсім упевнений в тому, що ми чинимо правильно.

Поволі спускаємося. Десь між п’ятим і четвертим поверхами я ступив на щось слизьке і мало не загуркотів сходами. На щастя, я вчасно встиг схопитися за бильця. Алика це чомусь насмішило. У прохідному коридорі на нас уже чекали Гоша й Маленький Алик.

– Що робитимемо далі?

Гошине питання цікавило всіх. Алик почухав заросле підборіддя. Кавказьке самолюбство, певна річ, нікому не дасть отак просто відступити.

– Зараз щось придумаємо. – Алик витяг із кишені пачку сигарет. – Хай там як, повз нас він не міг прошмигнути. Тут він десь.

Усі троє вже давно поховали зброю, тільки я замислено грався ножем, раз у раз ховаючи лезо, а потім знову натискаючи кнопку.

Клац!

Щось мені в цьому всьому не подобалося.

Клац!

Не міг він не залишити собі виходу.

Клац!

Не міг свідомо загнати себе в глухий кут.

Клац!

Чомусь він побіг не додому, а сюди…

Клац!

Певна річ, удома в нього кохана жінка. Не може ж він – клац! – привести до неї своїх ворогів… Але ж і попадатися він не має наміру.

Клац!

Цигарки дістали вже всі троє. Алик витер сірника, але прикурити не встиг: вогник згас на півдорозі до цигарки. Вилаявшись, він запалив іще один. Цей теж згас.

Ми стояли якраз на протязі. Я вже давно звернув на це увагу і ступив кілька кроків убік. На майданчику між першим і другим поверхом у вікні не було шибки. Вітер дув саме звідти. От і гуляють протяги…

Вікно… Протяги…

Раптом я все зрозумів.

Але на пояснення нема часу.

Треба негайно діяти.

Я злякався на саму думку, що вже запізно. Цей страх підстьобнув мене, наче удар батогом. Кількома стрибками я досяг вікна, скочив на підвіконня. Ніж у руці заважав, і я пожбурив його кудись у куток. За спиною хтось вигукнув щось, та я не мав часу розмінюватися на всякі дрібниці. Холодний вітер метнув в обличчя краплі дощу.

Я замружився.

Почасти ще й для того, щоб перебороти страх висоти, який пробуджується в такі хвилини. Висота невеличка, але я й у басейні завжди замружуюся. Навіть коли плигаю з півметрової тумбочки. А тут метри три-чотири… Треба добре відштовхнутися…

Я стрибнув.

5

М’яка від дощу земля стала мені за спільника: приземлення було вдалим. От тільки рівновагу втримати не вдалося – я завалився набік.

Скочив і знову мало не гепнувся. Світло з вікон струмувало додолу, і я завважив ум’ятину в землі. Отже, Макс приземлився тут. Можна й не встигнути.

Уперед!

Інстинкт підказував мені, куди бігти, і я мчав, не розбираючи дороги. Кілька разів я падав у грязюку, забруднившись із голови до ніг. На бігу інстинкт поступився місцем твердій упевненості в тому, що здогади мої правильні і що я, ідіот, який устиг дізнатися про Макса майже все, мав би передбачити й цю дрібницю, розкусивши його план. Тепер я мушу виправляти власні помилки.

Якщо встигну.

Попереду замаячила біла пляма, що розпливлася по землі. Вона була не суцільна, в неї неначе вливалася темна тінь. У відчайдушному ривкові я скоротив відстань до білої плями і з розгону врізався в людську фігуру, яка стояла на колінах.

Того світла, що його випромінювали вікна, було досить, щоб побачити розпластану на мокрому снігу Юльку.

Поли її білого плаща були широко розкинуті.

Вона, здається, вже й не намагалася визволитися від тиску на горло могутніх Максових рук.

Макс правим коліном упирався в землю, а лівим давив Юльці на живіт. На мою атаку він ніяк не відреагував.

Навіть не повернув голови.

Свою справу він робив дуже зосереджено.

Я відчайдушно замолотив кулаками по Максовій спині, щосили копнув ногою, обхопив руками його шию і смикнув за волосся. Аж тоді він неначе отямився, пустив Юльку, поволі підвівся й повернувся до мене. Ми дивилися один на одного, важко дихаючи.

– Ти, – промовив Макс і ступив крок мені назустріч, пересягнувши через безживну Юльку.

У якомусь фільмі чи романі ми б почали обмінюватися репліками. Він мав би неодмінно виповісти мені, чому він це робить, а я – жбурнути йому в обличчя звинувачення і викривальні слова. Але ми були не в кіно, тож я мовчки напустився на нього і рвучко викинув уперед стиснуту в кулак правицю.

Макс прийняв удар.

Мені здалося, що кулак ткнувся в туго набитий мішок із піском. Удруге вдарити я не встиг: Макс перехопив мою руку, і велетенський, неначе гарматне ядро, кулак довбонув мене в груди.

Мій супротивник явно не вмів битися: його удари більше скидалися на дику, шалену стихію. Одначе зі стихією впоратися набагато важче.

Я повалився на землю, встиг ухилитися від носака, що летів просто на мене, скочив на