Андрій Анатолійович Кокотюха - Осінній сезон смертей

тремтіння в моєму тілі посилювалося. Більшу частину дороги вже пройдено. Лишилося обминути огорожу, а далі – відкрита місцевість. Там Макс не насмілиться напасти. І якщо сьогодні нічого не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно й охолонуть до цієї безглуздої гри.

Отоді Макс і здійснить свою погрозу.

В тому, що він не кидає слів на вітер, я не маю ніякого сумніву. Він вижде, поки вщухнуть пристрасті, а тоді завдасть удару. Але як довести це всім іншим? Певен: Юлька мені повірить відразу. А це найгірше. Вона злякається – і все. Кінець. Не буде принади, і я не зможу впіймати його ніколи…

Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я глянув уперед, щоб з’ясувати причину такої поведінки.

Захопившись усякими ідіотськими думками, я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали. Через шум дощу та вітру в листі, що досі якимось дивом висіло на деревах, а також через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик шарпнувся з місця першим. Я, мало не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Фігура побігла від нас, і тільки тоді заверещала пронизливим голосом Юлька.

Я, як завжди, недооцінив супротивника.

Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив – помчав не додому, до гуртожитку, а в протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут жили переважно студенти-іноземці. Блокова система, ліфт, певна річ, не працює. Коли ми залетіли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було. Тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.

– Куди він побіг? – обидвоє Аликів запитали це майже в унісон.

Вахтерка, яка воліла, очевидно, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я зійшов на кілька сходинок угору й прислухався. Усе тихо. Кроків нема. Десь причаївся.

Алик піднявся сходами на один прогін – і теж тиша.

– Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.

Юлька вже стояла на ґанку. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.

– Знайдемо шакала, – повідомив Гоша, витягаючи цигарку.

– Прикури й мені. Руки трусяться, – попросила Юлька.

Гоша задовольнив прохання і навіть тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв Юльчину долоню в свою – вона була холодна і справді тремтіла.

– Як ти?

– Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара. – Голос її теж тремтів. – Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі, щось сказав… Я перелякалася й не зрозуміла… Ані втекти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…

– Нічого, тепер він наш! – Алик діловито потер руки. – Облазимо всі поверхи. Коли треба, то й кімнати перевіримо. – Явно хизуючись, він розстебнув шкірянку, дістав з-під пахви пласку «берету», витяг нащось із неї обойму, а тоді загнав її назад і сховав зброю до кобури. – І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо – тут стояти будемо. Вихід один. Повз нас не проскочить. Хіба що під негра замаскується.

– На. – Маленький Алик простяг мені викидного ножа. – Піде на тебе – ріж сміливо.

– Іди додому й нічого не бійся. – Я погладив Юльку по щоці. Здається, за ці дні я в неї закохався.

Вона замотала головою.

– Сама не піду. Я на вас тут чекатиму…

– Боятися нема кого, – повторив я, сам дивуючись своїй упевненості. – Іди, замкнися в кімнаті і спробуй заснути. Гаразд?

Вона кивнула і рукою, що й досі тремтіла, струсила попіл з цигарки.

– Ходім його шукати, хлопці! – нетерпляче гукнув Гоша, виказавши загальний настрій.

Доброго полювання…

4

Відповідно до проекту, на кожному поверсі було два жилі крила, сполучені прохідним коридором. Тобто до кожного крила мав би бути свій вхід, але ліві двері чомусь були забиті зсередини. Тому ми розділилися на пари вже на другому поверсі, перевіривши заздалегідь, чи не ховається Макс під сходами коло забитих дверей. Я й Алик пішли обшукувати ліве крило, Гоша з Маленьким Аликом – праве. Прохідні коридори домовилися обстежувати разом.

Усюди стояла напівтемрява. Тишу зрідка порушувало шаркання кроків. У блокових гуртягах, на відміну від коридорних, життя не таке помітне.

Отже, полювання почалося.

Алик з пістолетом у руці, а я з ножем повільно рушили вузьким коридором.

Кухня. Нікого. Тільки чайник на плиті. Зазираю за двері – купа сміття коло сміттєпроводу.

Ідемо далі.

Алик зникає в першому блоці. Я, не зупиняючись, посуваюся далі. Штовхаю двері з написом «Пральня». Світла там немає, але й людей теж.

Далі – блок. Заходжу. Чотири кімнати, вмивальня, душова, нужник. У душовій – нікого, а в туалеті хтось є. Чекаю. Шум спущеної води – і з’являється в’єтнамець у спортивному костюмі. Встигаю сховати за спину ножа, але вигляд у мене все одно придуркуватий. Задкуючи, виходжу.

Алик уже заходить до іншого блоку. Те саме роблю і я. З душової долинає тоненький жіночий голосок, що співає незрозумілою мовою. Зазираю до туалету і виходжу. Алик чекає на мене.

Ідемо вище.

Третій поверх. У коридорі – наші партнери. Ми рухаємося напрочуд синхронно. Тут трошки світліше. Ми так само обстежуємо наше крило. Нікого.

Четвертий поверх. Звідкись згори шириться жахливий сморід, і що вище ми сходимо, то відчутнішим він стає.

На шостому поверсі сопух обволікає нас так густо, що, здається, його можна навіть помацати. Незабаром ми виявляємо і його джерело: на кухні в’єтнамці смажать оселедця. Але попри важкий дух ми обшукуємо це крило з такою ж ретельністю, як і попередні. Результат той самий.

Сьомий поверх. Нікого.

Шанси зростають, як сказав би Остап Бендер.

Восьмий поверх. Двері в пральню зачинено. Алик пожвавився, та я вчасно зупинив його ногу, що от-от мала завдати удару, – двері забито ззовні. Далі порожньо.

Останній поверх. Я стиснув руків’я ножа міцніше. Є ще дах, але це потім. Тут на поверсі темно. Темно і в прохолодному коридорі. Алик черкає сірниками. Я напружуюся. Пусто. Ми повільно просуваємося коридором. На кухні самотньо горить конфорка.

Нікого.

Ідемо далі. Алик дихає поруч. Раптом віддих зникає: напарник метнувся обстежувати блок. Ступаю кілька кроків і завмираю. Спереду щось рухається. Обережно, невпевнено, просто на мене. Хочу вигукнути «хто тут?», але тільки хапаю ротом повітря. Усі слова застрягли в горлі. Спокійніше, Шкарадо. Ступаю крок ліворуч і загороджую собою коридор. Людина вже майже впритул наблизилася до мене. Відчуваю, що треба гукати Алика, і, як не дивно, мені це вдається:

– Сюди!!!

Просто переді мною