Яцек Денель - Матінка Макрина

не бачив таких тортур!, а Папа солодким голосом на це: Щаслива ти, що маєш знаки муки, яку пережила заради того, хто за нас пішов на мучеництво. Я кивнула головою, хоча щастя собі краще уявляла, ніж пошрамовані ноги, ніж дірка в голові, яку Вінч поліном вибив, трохи з цим щастям Господь Ісус Христос переборщив, з більшою охотою я віддала б усе це щастя за ламане байоко[80], але замість віддати — розповіла, що на одне й вийшло. Він вислухав мовчки. Це було дуже цікаво, — всміхнувся він, я бачила з-під повік цю усмішку, — немовби в моєму передпокої зустрілися кат і мучениця. І я одразу ж повірила, що це було б для нього цікаво, бо видно було, що він грається цією думкою, що хотів би нас, одне на друге, нацькувати у своєму передпокої та перевірити, хто кого загризе, як на римській арені: звір християнку чи християнка звіра; у мене аж дрож по спині прокотився, але панотчик одразу ж, зовсім мене не запитавши, сказав, що це можна легко здійснити і я до такої зустрічі готова. Запиши все це, але все — докладно і швидко. Панотчик запитав, чи чудеса також. Чудеса запиши, але одна справа розповідати про них з амвону, а друга — друкувати. Єловицький втрутився, мовляв, у Франції він розповідав у проповідях не про одне чудо й аж увесь костел хвилями пішов. Франція — це одна справа, але якщо в Римі видавати, це б означало потребу в канонічному визнанні. Друкувати не треба. Єловицький сплів пальці, переступає з ноги на ногу. А у Франції можна друкувати? І дивиться, глипає. Тиша. Можна, — махнув рукою Папа, — але тут без проповідей, без історій у костелах… У Римі все ретельніше треба робити, ніж там. Має диявол на світі своїх челядників, але тут працює особисто. Минула година й п’ятнадцять хвилин, черниці встають, а Святий Отець запитує, чи ми вже теж хочемо виходити. Єловицький на це, мовляв, я ще маю приватну просьбу, а Мецофанті на те, мовляв, черниці французки, а тому польської не знають, тож у їхній присутності я можу говорити. Ох, йолопе, — подумала я, — ти знаєш тридцять дев’ять мов, а не знаєш, що Папа по-нашому не розмовляє. Єловицький уголос сказав те саме, але люб’язніше, кардинал засміявся, мовляв, забув, засміявся й Святий Отець, а як Святий Отець, то й черниці на прощання, врешті-решт, і я засміялася. Але ледве зачинилися двері, я впала на землю, припала до ноги Папи — і решту аудієнції провела, притулившись щокою до пантофлі; єдине, що розповідаючи, я трохи піднімала голову з-за оксамиту. Не встану, — ридала я, — не встану, поки Ваша Святість не зробить те, про що я прошу. Не для себе, для себе я нічого не хочу, але церкви в нас спаплюжені, віра переслідується, народ бідний! Ювілей! Святий Отче, признач ювілей за Польщу, щоб вона піднялася з колін! Я відчула, як він трохи відсунув пантофлю. Це ще не на часі, — каже він, — не тепер… О, бачу, що він хитрує, тож і я ще сильніше: Ой, тепер, тепер найкращий час! Це не я кажу, це Святий Дух каже: найкращий час для ювілею за Польщу якраз нині. Літа минають, раз-два й уже не буде що піднімати з колін… Я знову відчула, що він нервово ворухнувся, але голос знову налаштував на солодкий лад: Не турбуйся про країну і про віру, Бог підніме і країну, і свої олтарі без цих людських прийомів з ювілеями. Якби не те, що панотчик просив, що це панотчиковий ювілей, що він уже стільки єпископів й архієпископів у Франції переконав, то, може, я б і відпустила, але я не здалася. Єловицький мене привів до Папи, то й отримає свою відплату — від серця до серця. Але ж я не про людський ювілей прошу, — крикнула, б’ючи чолом об пантофлю, аж відчула, як мені на шкірі відбивається хрест, гаптований на оксамиті, — а про Божий! Він відповів, що цілий світ і так за Польщу молиться, але зі мною не так просто. Іспанія, — я повторюю те, що мені панотчик казав, — стільки крові, як ми, не проливала, а ювілей отримала. Святий Отець невтомно пояснює: Ніхто не знав, що потрібно Іспанії, а про вас знають усі, у кожній газеті прочитати можуть, як хтось за вас не молиться, це означає, що кепська з нього людина. А ювілей міг би ще більше розлютити москалів, а тому переслідування посилилися б. Я не хочу вас підставляти. Оце ж і знайшлося щирозлоте серце, яке нібито про нас журиться. Тоді я знов у плач, сльози всякають в оксамит пантофлі, мені цікаво, коли ж просякнуть і він їх на пальцях відчує, і ще раз кидаюся до стопи, біля якої я й так від початку лежала, тож мусила спершу відсунутися від неї трохи й кинутися знову: Не знаю, що гірше, — схлипую я, — переслідування чи те, що Ваша Святість забули про Польщу… І далі такі хороводи: він одне, а я друге, він запевняє, що пам’ятає, що приймає поляків, що сам молиться, а я, мовляв, результатів не видно, а публічні молитви ефективніші. І докидаю йому наприкінці, мовляв, це не я говорю, а лиш кров мучеників моїми вустами промовляє, з цієї спіненої, булькітливої крові я слова вибираю. Він цього не витримав, а можливо, зрештою, і сльози просякли й почали палити його в стопу, не знаю, достатньо, що він кинувся мене піднімати. Встань, — кричав він, — встань, будь весела, повір: що Христос своєму Намісникові підкаже, те Намісник і зробить. Твердий горішок. Нічого не поробиш, стали ми перед ним навколішки обоє з панотчиком, попросили ще про благословення, і дав він нам на все: на себе, на Польщу, на панотчиковий орден, хто що хотів. Потім він відвернувся. Мецофанті згодом сказав, що він пішов плакати до вікна. А я думаю, що він просто собі пішов.

Розділ XIII

Мої шляхетні, мої мудрі, мої добрі отці! Після тієї страшної ночі, коли нас монастирська челядь у найогидніший спосіб зганьбила, ми жили вже лише Божою милістю; а сестри, побачивши, що під виламаною з голови кісткою мозок пульсує, а з розірваного боку нутрощі ледве тримаються, оточили мене на якийсь час особливою турботою, не дозволяючи мені по змозі ні тягарі носити, ні найважчі послуги виконувати; так само ласкаво вони допомагали тим із нас, які особливо тієї