Яцек Денель - Матінка Макрина

пошрамованих, поранених ногах долізти аж до Познані, такий він довгий; о, але якби я тоді йшла не бездоріжжям, не чорториями, через пороги, ховаючись то у збіжжі, то у придорожніх тернах, то у трясовині, а таким мармуром, то швидше б у Познані опинилась! Усе гладеньке, все золоте, а над гробом апостола балдахін, як над ліжком вельможної пані, але у сто, двісті, тисячу разів потужніший, на кручених колонах, недосяжний, всуціль із золота відлитий, мабуть! Я не вірю, що в небі прекрасніший. Мене хльоснуло, немовби я по ногах вимоченою у воді мотузкою дістала, я впала навколішки й молюся, молюся пристрасно: Святий Петре, святий Петре, ні до кого кращого за тебе я й не могла потрапити, тричі протягом однієї ночі ти зрікся, а я мушу зрікатися щодня чотири рази і п’ять, я мушу оповідати саму себе, перекласти себе на іншу, своє страждання — на чуже страждання, Вінча — на Семененка, хворого братика з простим іменем — на хворого братика Алоїзика, один хрестик — на другий хрестик, одну келію — на другу келію. Я всього мушу зректися, щоби правду висловити, щоби правда вислухана була. Допоможи мені, допоможи мені, допоможи, бо я геть сили втрачаю. І такі й інші слова я в душі промовила, а від страху в мене аж мурашки по спині пробігли, дрижаки від стіп до голови, холодний піт виступив на моєму чолі краплистий. Єловицький аж знітився, став навколішки біля мене, прочитав свої молитви, встав, обійшов зо дві каплиці, до скелетів на папських гробах придивився, повернувся, а я й далі нерухома, крім ворушіння безголосих губ… Він поклав мені руку на плече, потім потрусив. Нам треба йти, йти треба, — промовив, а я зовсім голос втратила і з більшою охотою відчула б на собі московські кайдани й прикувала б себе до цих багатих балюстрад, до цих колон, як золоті небосяжні вири. Але дарма, дарма, я мусила йти на чергове випробування, мусила йти до Зали аудієнцій для жінок, де мене кліщами питань мучитимуть. Але це не костьолик віленських бернардинок, бо, кажу я, пройти через цей храм — як пройти пів-Литви, як з-під Вільна на пошрамованих, поранених ногах долізти аж до Познані, минаючи замість сіл і містечок папські склепи високі, наче палаци, бо хто один раз за життя в палаці поселився, той і по смерті мешкатиме в палаці, у кучерях із мармуру, серед гримких скелетів, але завжди в палаці, в палаці і в палаці.

Сама не знаю, як я пройшла цей безкрай, але пам’ятаю, як постали ми в папських залах, у довгому коридорі, що провадив до Зали аудієнцій для жінок, заповненої каноніками, єпископами, навіть кардиналами, але й звичайними людьми, серед яких були й пані з італійського світу; а був цей коридор обвішаний святими образами більше за найпрекрасніший кафедральний собор. Але навіть у Римі, навіть у папських покоях є безбожники: довжелезний коридор, довжелезний, як Велика та Замкова[79] разом узяті й накриті мальованими стелями, всюди святі образи й нікого навколішки. Авжеж, ходять, схиляються перед святою Катериною, перед Богородицею, перед святим Іваном Хрестителем, але справжньої побожності в цьому немає; стільки священиків навколо, стільки єпископів — хоч би один із них подав приклад, впав ницьма, перехрестився й помолився, але ні, ніхто. Оооо, — думаю я собі, — оооо, Юлько, ти їм покажеш, що значить мати шанобу до Пресвятої Діви, оооо, ти їх засоромиш серцем своїм християнським. І як впала на коліна, то відлуння покотилося коридором, аж один єпископ і два кардинали озирнулися й поглянули на мене невпевнено. А я і руки складаю, і хрещуся, і молюся з великою пристрастю. Бачу, панотчик чомусь соромиться. Дивиться на мене невиразно. Відвернувся й дивився у вікно якийсь час, а потім знову на мене поглядає і знову погляд відвертає, немовби не в смак йому було, що я іншим приклад подаю. Матінко, — врешті промовив він тихо, підійшовши до мене, — це образи не для молитви, а зібрані Святим Отцем як утіха для ока, заради насолоди мистецтвом… ось, погляньте, матінко, — він висунув палець і показує, пояснює як нерозумній дитині, — як гарно художник тут зобразив полиск хутра і гладкість шовку, а тут відтінок щік святого Івана Хрестителя в дитинстві… Але мене переконати було не так легко, безбожники можуть собі нехіть до палких молитов пояснювати по-різному, але я їм життя полегшувати не збираюся; жодної картини в усій цій довгій галереї не пропустила, перед кожною падала ницьма, точніше, маючи хворі ноги, я раз на коліна впала й на колінах пересувалася від однієї картини до другої, якщо ж перед котроюсь уже хтось стояв і обговорював її з товариством, я совгала коліньми все сильніше й сильніше, промовляючи «Богородице Діво» або «Отче наш». Придибала теж ціла групка французьких черниць із Троїцької гори. І я вже збиралася зробити друге коло, якби не те, що вже подали знак двом швейцарцям, які стояли під дверима з боку папських апартаментів, під тими дверима до Зали аудієнцій для жінок, і треба було мені в одну мить рясу обтріпати, підвестися з допомогою панотчика Єловицького на рівні ноги й смиренно помарширувати перед папські очі. Розійшлися охоронці, стукнули каблуками, відчинили двері позолочені — і я думала, що зараз впаду на спину: такий блиск линув з покоїв!

Папа ходить дуже швидко, не встигла я ступити на поріг, а він туп, туп, туп слизьким мармуром і вже біля мене стоїть, сідати наказує; Говори, говори, — так мені переклав його слова панотчик, — якщо я вже натішився, що побачив тебе, то дозволь тебе почути. А я лиш опустила очі й кажу, що для мене це щастя, що він хоче знати, хай питає, розповім, як на сповіді. То він і питав, коли я втекла, як, звідки й куди йшла. Що робити, питав він, і я відповідала. Але серце калатало в мені, наче щур у нагрітій каструлі. Він питає про муки, про муки я й розповідаю. Тільки про найголовніші, — шепнув мені панотчик Єловицький тихцем, а тому я йому про найголовніші розповіла, не буду я Святому Отцю голову морочити кожним пухирцем і синцем. Не було ще такого мучеництва! — вигукнув Мецофанті один раз польською, а другий італійською.

Я не знала, чи це годиться, тож рясу повністю не задирала, шрами на ногах порахувати не дала, а тільки так, боком, краєчком. Сім років, — вигукнув Папа, — сім років мучеництва! Ззаду перебив його польською Мецофанті, мовляв, Світ