Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Кір, ти куди?

— До Анто. Одна.

«Уходи, забери, удали» — я знала, що може зупинити його, нехай ранити, але зупинити: розмова про моїх друзів, в тому числі й хлопчика, якого я біжу рятувати.

«Из памяти всё сотри» — Кеншіне, не ображайся, адже це все й для тебе також! Для того, щоб ти жив! Нехочу і тебе наражати на загрозу.

«Больше нет сил, больше нет сил» —засмучений хлопець сів на диван і просто заплакав, поки я переплітала ногами, задихаючись.

«Рвут на части эти мосты» — стираючи в кров свої п'ятки, я не могла забути приємний дотик рук, який лиш недавно подарував мені вибагливий та наглий хлопець, якого я через свій повільний біг можу не встигнути витягнути із небезпеки. 

«Что построили мы за всю жизнь» — сльози із криками стали хорошою компанією, поки суглоби стиралися одне об одне.

«Не легко теперь уходить» — біжучи з Пасічної до МЖК, можна легко сказати, що смерть куди легше боротьби, але заради життя дорогої мені людини, я готова відчувати себе мертвою під час життя, тобто продовжувати бігти, не дивлячись на те, що мене обпікають легені і я ось-ось можу відкинутись на місці.

«Когда привязан к твоей груди» — його гаряче серце, на якому я лежала ще колись, обнімаючи його, стукотіло жаром у моєму.

«Я помню ее волосы, каждый сантиметр» — нога під собою схопила гострий залізний цвях, адже про взуття думати під час виходу із хати Кеншіна, не було коли, та й принцепі, наврядчи взуття мене б врятувало, якщо маршрут був би той самий. Біль, ніби навмисне, жартував надімною, але я не готова впасти на коліна перед ним, поки не буду впевнена в тому, що Анто буде в безпеці.

І чомусь мені здається, якщо я витримаю цю нагрузку, я вже ніколи не впаду на коліна перед болем.

«С закрытыми глазами скажу, где бы я не был» — залишилася ще половина дороги, і лише половина часу. За пів години я повинна встигнути добігти на останніх силах до Анто і вивести його із ризику. Час прискорюватись! Відчуваю себе зломленою машиною.

«Что если бы я мог, я разорвал бы все кометы» — в голові крутилося, дихати вже не було чим і я випадково дала змогу машині підрізати себе. Що означає "випадково"? В очах потемніло і я не зразу замітила, що лечу на машину, яка у відповідь летить на всіх парах на мене.

«Теперь это не важно, ведь тебя рядом нету» — бокове дзеркало машини, яке ще до моєї появи було скалічене від недавньої аварії, як можна здогадатись, незахищеною гостротою порізало мені руку до мяса. Я впала, але не дочекавшись повного відновлення сил, сама собі дивуючись, встала і переплітаючи ногами, неслась у сторону району, де зараз моє Сонце. Допомогали мені рухатись думки, що якщо не я, то моє Сонце може вибухнути від ракети. І це дійсно допомагало, хоча інтересно, хто б зараз допоміг мені, бо відчуття шепотіли на вухо, що я померла ще на початку своєї дороги, так як бігати від народження ненавиділа.

«Я помню ее волосы, каждый сантиметр» — я прибігла на місце призначення, шукаючи очима двох парубків, які, як вони сказали, гуляють тут. Подивившись на годину, ледь не посивіла за секунду, адже залишилось лише чотири хвилини, до повного знищення МЖК, а мені за цей час треба знайти хлопців і втекти подалі.

— То не вона? — запитав Фрістал, примружуючись в мою сторону.

— Хто? А, і правда Кірілла. 

— Чому в неї рука в крові? 

— Ти мене питаєш? Я звідки знаю? — парубок встав із лавки.

— Анто, тобі, що всеодно? — друг повторив його дію.

— Я би сам хотів дізнатися, що з нею сталось.

«С закрытыми глазами скажу, где бы я не был» — хлопці підбігли до мене переляканої і цим же заспокоїли.

— Ви живі! 

— А мали бути мертві? — голос Анто прозвучав не тільки в реальності, але і жаром у душі.

— Нам треба бігти! Інакше помремо!

— Тільки Кірілла нічого не пояснивши, може пояснити більше ніж треба. — бовкнув Фрістал.

— Хлопчики, я вас прошу, залишилось від сили дві хвилини.

— До чого?! — Фрістал не витримав цієї незрозумілості.

— До падіння ракети.

— Це тобі приснилося? — жартом спитав Анто.

— Анто, занадто багато збігів: місце, компанія, година. Краще в безпеці переконатися, що я помилилася, ніж побачити вашу смерть. 

— Давай ще сигарету покуримо і побіжимо.

— Ти дурак? 

— Ну а раптом ми дійсно помрем, а останній раз так і не покуримо.

Я кинулася йому в обійми, притиснувши блище будь чого, що могло б колись засісти в моєму серці. Хлопця від цього кинуло в жар, а Фрістал, зразу ж взявся за телефон, щоб зберегти фотографію в пам'яті.

— Якщо ми зараз в цю ж секунду всі разом втечемо, то у нас буде ще не одна сигарета, не одна ночівля разом, не одні обійми! У нас буде все, що ми захочемо! Але побігли!

«Что если бы я мог, я разорвал бы все кометы» — ноги кинулися в біг, поки рука тримала Анто, щоб ні в якому разі не відпустити його. Фрістал встигав добігти за нами, що також мене радувало. Декілька секунд залишалося, щоб прийняти той факт: "небезпека позаду", як раптом Анто зупинився: