Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

8.2 Розділ

— Коли я вас нарешті знайшов, то вже не можна було щось змінити. Я не міг врятувати обох, тому забрав тебе в безпечне місце, поки вона відволікала його. Коли повернувся, вона вже не дихала. Мені шкода, Маланко. — Його голос був низьким, приглушеним, а навколо нас все стихло. Навіть дерева ніби притихли, наче слухаючи наші розмови.

Я не помітила, як мої очі зволожились, але він, без зайвих слів, витер мої вологі щоки, огорнувши долонями, наче намагаючись усунути не лише сльози, а й ту безпорадність, що тримала мене на місці. Тепер він не вагався, не сумнівався, беручі мене в обійми.

— Ти не винна в тому, що сталося. Твоя мати хотіла захистити тебе. І цим вона врятувала свою душу. Вона упокоїлась і не дісталась Лісовику. Єдиний винний у цьому — це я. — Його слова повисли в повітрі, важкі та темні, як грозові хмари.

Вітер знову пішов у бік лісу, і я мовчки дивилась, як темна лінія дерев, здавалося, поглинала весь світ навколо нас.

Перед очима постали спогади, затуманені пеленою сліз і криків, коли голос зривався до хрипоти, а кожен звук здавався ніби вдаром у груди. Я заблукала в лісі, як і того разу, коли вважала, що зустріла Милосника вперше. Але тоді я була дитиною, ще не повністю розуміючою, що трапилось, але вже достатньо дорослою, щоб відчути — я втрапила в халепу.

Мати знайшла мене занадто пізно. Я пам’ятаю, як вона ступала крізь густий лісовий туман, зірки в очах майже згасли, коли позаду неї стояв Милосник, з поглядом, сповненим безмежного спустошення. Мати кинулась на мою захист, як левиця, коли лісові звірі, підкорені силою Лісовика, кинувшись на мене, зупинились лише на її наказ. Всі ці звуки, що виривалися з моїх грудей, злилися в один безмежний крик, що міг розірвати тишу лісу.

— Саме ти вивів мене звідти, а її залишив. Вона прийшла рятувати мене, знайшла, але сама навіки залишилась там… — я вила та ридала, промовляючи ці слова, немов скидаючи з себе непосильний тягар провини. Ліс навколо завмер, його спокій, здавалось, був таким же неприродним, як і ця реальність.

Я мимоволі стискала пальцями його плечі, біль заполонила моє єство, я не могла зупинити її сама.

— Я міг врятувати тільки одну. Вона молила, щоб це була ти. — його голос був глухий, і я відчула, як кожне слово наче ковзало по моїй шкірі, залишаючи важкі сліди. — Я не міг врятувати вас обох…

Ті слова, мов рвані рани, прокололи моє серце, і я зрозуміла: навіть тіні лісу не могли б приховати того, що сталося. Біль від почутого стискував мою груди, але вже нічого не можна було змінити.

— Що я повинна робити тепер? — запитала я крізь сльози, хоча відповідь, здається, була вже очевидною. — Я повинна боротися? Чи має це сенс?

Милосник мовчав кілька митей, його погляд втупився в мене, немов шукав щось у глибині моїх очей.

— Я буду боротись за тебе, я знайду вихід!

Я відпустила його і звільнилася з його обіймів, зробивши крок назад. Вітер обійняв мене холодними пальцями.

— А якщо тобі знову доведеться обирати? — запитала я, дивлячись прямо в його очі, які здалися мені чужими. — Кого ти врятуєш?

Він змінився в ту ж мить. Звична байдужість в його очах не залишала нічого людського, як втім і повинно буди у нечесті.

Ніч затягувала свої шати все густіше. Темні хмари закрили місячне сяйво, залишивши лише тьмяне мерехтіння зірок, схованих далеко за серпанком. Десь у глибині лісу загукав пугач, його крик розчинився в темряві, немов відлуння чужого болю.

Раптом мене охопила інша думка. Я згадала обіцянку. Стефон. Він усе ще закутий у колодки на площі, кинутим на поталу байдужому місту. Серце стиснулося, і страх за нього витіснив усі інші емоції.

Я зірвалася з місця, не дочекавшись, поки Милосник хоча б щось скаже. Тільки звук власного важкого дихання лунав у моїх вухах. Ноги з силою відштовхувалися від землі, лишаючи за собою сліди вологого ґрунту. Вітер свистів у вухах, кусаючи холодом щоки.

Я промайнула знайомі вулички, навіть не помічаючи їх. Площа вже була близько, але кожен крок здавався нескінченно довгим. Моя тінь тремтіла в світлі ліхтарів, ніби боялася слідувати за мною в цей нічний морок.

Небо затягло хмарами, а місяць, ніби ображений, сховав своє лице за їхньою густою завісою. Повітря пахло деревиною та димом від далеких багать.

Площа була порожня. Поміст стояв темною громадою, ніби кам'яний вирок, а на ньому, майже нерухомий, сидів Стефон. Серце затріпотіло, як птах у клітці.

— Вибач, вибач, — мої слова виривалися з грудей, як судомний зойк, поки я бігла до нього. Ноги ковзали по слизькому камінню, але я не зупинялася. — Стефоне, я запізнилася!

Він повільно підняв голову, і навіть у тьмяному світлі ліхтаря я побачила тінь слабкої усмішки. Його голос був хрипкий, ніби крізь нього пройшли всі бурі цього світу.

— Але ти все ж таки прийшла, хоч і запізненням, — сказав він, а в його словах було більше болю, ніж докору.

Я впала навколішки біля нього, руки гарячково намацували закриті навіси. Пальці тремтіли, але я вперто продовжувала розбирати їх.

— Давно стражі пішли? — видушила я з себе, намагаючись зосередитися на роботі, а не на його змученому вигляді.

Він зітхнув, його плечі здригнулися, наче від холодного вітру, що облизував площу.

— Як тільки сутінки впали. Вони залишили мене тут, коли всі рушили до жертовних багать. Дивно, але я навіть зрадів, що не довелося чути їхнього галасу.

Нарешті навіс піддався, і Стефон, зірвавши колодки з рук, повільно опустився на підлогу помосту. Його пальці потягнулися до шиї, обережно торкаючись червоних смуг, що залишили кайдани.

— Вибач, — прошепотіла я, сідаючи поруч із ним. Голова йшла обертом від провини, а слова ледь знаходили дорогу крізь клубок у горлі. — Я мала прийти раніше... але не змогла.

Він мовчав, схилившись уперед, але за мить підняв очі на мене. Його погляд був уважним і теплим, незважаючи на втому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍