Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Я зітхнула. Слова Милосника лише додали загадок. 

— Що сталося, коли ви уклали договір із Вентою? — продовжила я. 

Він замовк на мить, глибоко вдихнув, ніби роздумуючи, скільки правди можна відкрити. 

— Тоді вона ще не була відьмою. Просто травницею, як і всі жінки твого роду, — почав він спокійно, але в його голосі було щось невловимо сумне. — А я вже тоді став головним ворогом Лісовика. 

— То ви не завжди ворогували? — перепитала я здивовано. 

— Ні, на початку ми не заважали одне одному. Я був сам по собі. 

— Що сталося? 

Він відвів погляд, його очі тепер дивилися в темряву, де ще кілька хвилин тому кружляв Блуд. 

— Ми не зійшлися в поглядах щодо людей, — коротко відповів Милосник. 

Я відчула, що він не хоче вдаватися в подробиці, тому промовчала. Його тон, його стриманість ясно показували, що ця історія занадто болюча або складна. 

— Коли ми з Вентою уклали договір, — нарешті продовжив він, — я був упевнений, що обхитрую Лісовика. Думав, що на його місце прийде новий, не такий мстивий дух. Але він повстав, заручившись підтримкою інших духів. Блуд один з них.

Милосник замовк, його голос потемнів. 

— Так я став ізгоєм серед духів. Але й позбутися мене вони не можуть. Угода з Вентою хоч і зобов’язала мене, буквально прив’язала до цієї землі, але дала мені достатньо енергії, щоб мене обходили і не чіпали. 

Він підвів погляд до мене, і я відчула, як щось холодне й важке прошило повітря між нами. Його слова мали вагу, ніби в кожному реченні ховалася ціла історія, яку я могла лише здогадуватися розгадати.

Але завжди щось залишалось невидиме між нами, щось чого я ще не усвідомила.

Милосник довго дивився на мене, ніби шукаючи, чи готова я почути відповідь. Його погляд залишався прохолодним, але цього разу за ним ховалася глибока боротьба. І точно в ньому не було ні краплини байдужості, немов він лиш ховав це все в собі, як від мене, так і від себе.

— Ти була там, — нарешті тихо сказав він, і його голос прозвучав, мов дзвін, що розбиває скло.

Я відчула, як холод пробігся по моїй спині. Щось всередині мене підказувало, що він правий. Я завжди відчувала порожнечу, пов’язану з тим днем. 

— Але я нічого не пам’ятаю! — мій голос зірвався, і я різко підвелась та зробила один крок до межі, ніби це могло змусити його говорити більше. — Що сталося з моєю матір’ю?

Він підвівся, тепер він дивився на мене зверху вниз, і в його очах заграв якийсь дивний блиск — не гнів, а скоріше біль і вага відповідальності, яку він довго в собі носив. 

— Твоя мати була хороброю. І їй було відомо, про ненависть Лісовика до вашого роду, — сказав він, обережно зважуючи кожне слово. — І був єдиний спосіб захистити тебе — це пожертвувати собою. 

— Вона пішла до нього сама? — я зробила крок від нього, відчуваючи, як земля хитається під ногами. 

— Вона намагалася укласти з ним угоду, щоб зберегти тебе. Але він не прийняв її умов, бо, — він замовк, його погляд потьмянів, — бо йому була потрібна не просто її душа. Йому потрібен був страх і біль, як плата за тих, кого він упустив.  

Я не змогла нічого сказати. Серце боляче занило, мов хтось стиснув його у залізному кулаці. Вітер злегка повіяв, приносячи прохолоду з лісу, і я затремтіла. Відчуття порожнечі в грудях лише посилилось, коли я зробила кілька безглуздих кроків назад, немов намагаючись відшукати хоч якусь опору в цьому світі, де все виглядало таким чужим і чужорідним.

— Не розумію, все ще не розумію... Навіщо їй було йти до нього?

Він вагався говорити, озирався назад, наче шукав шляхи відходу, але здався.

— Ти загубилась. Ми довго тебе шукали, але тебе ніде не було. — Його голос лунав глухо, наче відлуння в глибині ночі, коли світ навколо втрачає свої звичні обриси. — Вона знайшла тебе, але було пізно. Лісовик вже був поряд.

— Через мене вона… — прошепотіла я, відчуваючи, як повітря стає важчим. Його слова, що розбивали все моє спокійне існування, лишались важким каменем у грудях.

Його рука простягнулась до мене, мов у спробі зупинити мене, утримати на межі. Він вагався, його пальці наче мимоволі віддалялись від мене, немов саме доторкання могло зламати те, що й без того було на межі.