Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

8 Розділ

Моя душа сповнилась надії, побачивши будинки попереду, але раптом я відчула, як рука Милосника, що досі міцно тримала мою, ослабила хватку та зрештою відпустив мене.

Я зупинилась і озирнулась. Він стояв позаду, не рухаючись. У напівтемряві його постать була чітко видна — висока, непохитна, але в очах його жевріла дивна суміш стомлення і тривоги, яка чомусь, здавалась мені, може бути властива людині, але ніяк не духу.

— Тобі час. Йди, — сказав він спокійно, але в голосі вчувалась важкість. — Він усе ще може тобі нашкодити. Це лише умовна межа, і навіть її у великій потребі переступають сильні духи. 

— Але ти? — прошепотіла я, відчуваючи, як у серці прокидається тривога за нього. — Ти залишаєшся тут? 

Він кивнув, поглянувши на темряви позаду себе. Його обличчя залишалось непроникним, але було зрозуміло — він не піде далі. 

— Це мій обов’язок, Маланко. Я маю залишитись, щоб стримати його.  Він мені не нашкодить надто сильно.  

Мій голос затремтів, коли я сказала: 

— Ти можеш перейти межу, і він залишить тебе в покою. 

Милосник тільки злегка усміхнувся, і ця усмішка була більше сумною, ніж заспокійливою. 

— Тепер… я завжди роблю, те що необхідно. Йди, Маланко.

— Але чому? — запитала я, намагаючись знайти хоч якусь логіку в його словах. 

Милосник тільки похитав головою. 

— Я вже багато порушив. І власних правил, і обмежень Богині. Я теж ризикую. 

Його голос був тихим, але твердішим за камінь. Моє серце стиснулося від цього зізнання. 

— Але зараз, там, ти дійсно ризикуєш! — вигукнула я, не стримуючи хвилювання. Наче підтверджуючи мої слова, неподалік пролунало гучне ревіння, що розірвало тишу. 

Він залишався стояти нерухомо, з поглядом, який усе більше віддалявся, наче його думки були вже зовсім в іншому світі.

Я розвернулася в бік хатин, примушуючи себе бігти до безпеки. Але раптом, піддавшись імпульсу, я різко обернулася назад і, не роздумуючи, кинулася в напрямку лісу. Десь у глибині душі я знала, що Блуд може бути зовсім поруч, але думка про те, що я залишу Милосника одного, була нестерпною. 

— Маланко, ні! — вигукнув він, але я вже мчала в його бік. 

Милосник, наче вихор, кинувся мені назустріч. Його сильні руки підхопили мене в останню мить, коли моя нога вже ступала на заборонену територія. Разом зі мною він відстрибнув назад, і ми впали на землю, його тіло огорнуло мене, захищаючи від будь—якої небезпеки. 

Над нашими головами пролунало незадоволене ревіння, ніби ми повністю вивільнили гнів духа, але щось утримувало його від подальшого наближення. Милосник ще міцніше притиснув мене до себе, його подих був важким, але впевненим. 

— Не треба було, — прошепотів він, хоча в його голосі більше чулось тривожності, ніж докору. 

Я мовчала, тремтячи від страху і водночас відчуваючи прохолоду його присутності, але лише фізичну, бо серце було зігріте теплом.

Пітьма навколо нас неначе завмерла, прислухаючись, чи зможе ми встояти перед її могутністю. 

Милосник опустив голову, його плечі ледве помітно здригнулися, ніби він щось важке ніс на собі навіть зараз. Я відчула всім тілом його напругу, та поворухнулась, вивільняючи руку. Помітивши це він відсахнувся, повністю звільняючи мене від себе. Я сіла на коліна посеред оголеної землі, стискаючи себе руками, адже холод проникав глибоко. Поглянула на нього — його постать у темряві здавалась і водночас величною, і крихкою. 

— Ти перетнув межу, — сказала я тихо, але рішуче. 

— Звичайно, — відповів він спокійно, — бо я не частина світу духів. Але робити це небезпечно. Інакше богиня дізнається, що я навчився обходити її чари. 

Він підвівся, обережно підтримуючи рівновагу, але залишився сидіти навпроти мене, схрестивши ноги.

— І говорити можеш, і бродити, де хочеш… Ти обійшов її прокляття. Хто ти? Милосник — це не ім’я. І що це за богиня така? — запитала я, не приховуючи свого здивування. 

Він підняв на мене свій погляд, схований під тінями довгих вій. Очі його мерехтіли, як місячне сяйво на поверхні води, віддзеркалюючи щось таке, чого я ніколи не могла б зрозуміти. 

— Я не знаю, хто я, — тихо почав він. — Моє ім’я втрачено разом із пам’яттю. Майже двісті років тому я прокинувся тут, у цьому лісі. Тоді богиня була ще прихильною до мене. Але з часом я побачив її справжнє обличчя. Вона щось знає про мене. Думаю, це вона викрала мою пам’ять.  

Його голос звучав гірко, кожне слово було важким, наче він витягав їх із самого серця.

— Вона прокляла тебе, — припустила я, — але ти все одно зміг обійти її чари. Чому ж не втік? До того, як зв’язав себе договором із Вентою. 

— Куди? Я не пам’ятаю, хто я, і навіть не впевнений, чи був я колись людиною. Вона хитра і підступна. Богиня намагалася змусити мене укласти довічний договір, в якому я повністю належав би їй. Я відмовився зрозумівши наскільки вона підступна та хитра. Але вона прив’язала мене чарами до цього місця. Тепер так багато всього, що тримає мене тут.

Він на мить замовк, наче не був упевнений, чи варто продовжувати, але потім додав: 

— І що десять років вона приходить, та знову й знову ставить мені те саме питання.  А я кожного разу відповідаю відмовою. Вона гнівається, насилає якісь жахи на людей та тварин. Та знову покидає мене ту на ще десять років.

— Звідки вона приходить? Це інший світ чи…? — запитала я, намагаючись зібрати до купи уривки інформації. 

Милосник задумливо схилив голову, ніби намагався обрати слова, що прояснять більше, ніж просто факти. Його голос звучав тихо, але кожне слово відгукувалося у темряві, мов шелест листя. 

— Вона має свій чертог, — відповів він, його очі ледь помітно блиснули. — Якщо ти питаєш про свого друга—вовкулаку, то ні. Його світ їй не належить. Як і цей. Але вона має здатність проходити між ними. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍