НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Проте, попри те, що їхні життя набирали обертів у позитивному напрямку, між ними все ще залишались моменти, коли спогади повертались. Вони зрозуміли, що з часом минуле не стає менш важливим, а просто перестає диктувати умови. Ніхто з них не мав бажання забути все, що сталося, бо воно зробило їх такими, якими вони стали. Вони все одно час від часу згадували ті страшні моменти, але більше не дозволяли їм контролювати своє життя.

— Ти знаєш, я думала, що ми не зможемо повернутись до нормального життя, — сказала Віка одного вечора, сидячи за чашкою чаю в їхній квартирі. — Але тепер я бачу, що все це не було марно.

— Так, ми змінилися, але це не означає, що ми стали слабшими, — додала Ася, дивлячись на свої подруг. — Ми стали сильнішими, бо пройшли через це разом.

Марі кивнула, згадуючи все, що вони пережили, і те, як їхній зв'язок став ще міцнішим після всіх цих випробувань.

— Ми змогли знайти себе. І найголовніше — ми змогли знайти один одного в цьому світі. А це — найбільше досягнення, — сказала Марі з усмішкою.

Вони замовкли, насолоджуючись цією миттю тиші, коли все навколо було спокійно і мирно. Вони пройшли через пекло, але вийшли з нього зовсім іншими, готовими до нових початків, навіть якщо вони знову зіткнуться з темними моментами. Тепер вони знали, що разом можуть подолати все.

Вся ця подорож не була лише боротьбою зі зовнішнім світом чи темними силами. Вона була боротьбою з власними страхами, сумнівами, і тепер, озираючись назад, вони знали: саме ця боротьба привела їх до справжньої свободи.

Їхнє життя не закінчилося після того, як вони вийшли з того страшного місця, але тепер вони вміли жити. Жити у своєму темному світі, шукаючи світло в кожному дні. Вони знайшли це світло у своїх душах, у своїх стосунках, у тому, що їм вдалося залишитись разом. І це було найдорожчим подарунком.

Цього разу вони не були такими страшними, як раніше. Вони прийшли без шуму, як тіні в ночі, і знову з'явились у кімнаті дівчат, коли ті були вже готові до мирного відпочинку після тривалих днів пошуків та змін. Ніхто з них не чекав, що це може статися знову. Поки вони сиділи за столом, розмовляючи про нові плани, і мріяли про майбутнє, двері раптом відкрилися. І перед ними знову стояли ті самі люди, закуті в темні маски, їхні обличчя були приховані, як і раніше.

— Чому ви тут? — спитала Віка, її голос звучав твердо, хоч серце стискалося від страху. Вона вже не була тією дівчиною, що не могла протистояти своїм кошмарам. Вона пережила багато, і зараз, хоч і хвилювалася, не була готова відступити.

— Вони знову з нами, — сказала Ася, дивлячись на маски, які почали рухатись в їхньому напрямку. Вона відчула той самий холодний погляд, який вона вже знала, але тепер цей погляд не лякав її так сильно. Вона була готова до того, що могло статися, хоч і не розуміла, чому це відбувається знову.

Марі, завмираючи на місці, зрозуміла, що цього разу вони прийшли не заради страху, а щоби щось довести. Вона пильно подивилася на одну з масок.

— Ви знову хочете, щоб ми були вашими жертвами? — запитала вона, намагаючись тримати себе в руках. Вона розуміла, що цього разу ситуація може бути іншою, але ще не була готова дати їм право керувати їхніми долями.

Маски не відповіли. Вони просто стояли, мовчки спостерігаючи. Але цього разу атмосфера була дивною. Чим більше дівчата на них дивились, тим більше їм ставало зрозуміло, що це не просто погроза. Ці люди, ці маски не були просто злим духом чи примарою. Вони були чимось більшим, і те, що здавалося, мало відбуватися — було лише початком.

— Що ви хочете? — спитала Віка, її голос вже не був таким впевненим. Вона розуміла, що це не просто перевірка їхнього страху, а щось набагато складніше. Вона відчула, як серце прискорює ритм. Їй стало зрозуміло, що це не просто фізичне випробування, але й щось глибше — виклик, з яким вони повинні були впоратися, щоб рухатись далі.

Маски, не зводячи з них погляду, один за одним почали знімати свої маски, і під ними… не було нічого. Порожні обличчя. Лише глибокі чорні очі, як бездни, які поглинали все навколо. Тіло кожного було схоже на тінь, що не мала реальної форми, але відчувалася холодом, який проникав у саме нутро.

Дівчата відступили назад, їхні серця билися в грудях, але жодна з них не відчувала того ж страху, що раніше. Вони вже були готові змінювати своє ставлення до всього, що відбувалося.

— Ми не будемо вашими жертвами, — сказала Ася, голосно і чітко, як ніколи раніше. Вона твердо знала, що це їхній момент. Вони не можуть дозволити, щоб цей цикл повторювався.

Дівчата стали на своєму місці, дивлячись на ці порожні обличчя, розуміючи, що якщо їм і суджено перемогти, то це повинно бути зроблено своїми силами. Тільки вони можуть вирішити, як жити далі, і не дозволити тим, хто хоче керувати ними, забрати їхнє майбутнє.