Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Розділ 11. Подих смерті

Падав останній сніг, повільно та якось приречено обволікаючи землю. Ще трохи і в силу вступить весна, приводячи з собою все більше тепла. Ми обережно просувалися ближче до пусток, взявши завдання на розвідку. Подивившись на Сайлу, що бадьоро крокувала поруч, задоволено кивнув. За час, проведений разом, вона сильно підросла в можливостях, ставши справжньою бойовою магесою. Тандем вийшов непоганий: я боєць ближнього бою, що не підпускає нікого на відстань кроку, вона - магічна артилерія, що накриває великі площі або точково вражає одну ціль - класика.

Хоч ми і просувалися небезпечною зоною, мої думки були зайняті аж ніяк не навколишнім. Минуло майже півроку перебування в цьому світі, я звикся з ним до такої міри, що став забувати своє минуле. Лише іноді уривки спогадів нагадували мені про рідний світ, проте вони були такі далекі, як старі переглянуті фільми.

Я розумів, що це неправильно, та зробити нічого не міг. Щоразу перед сном я прокручую спогади, повторюю імена та події, що зі мною сталися в старому світі. Однак із кожним днем це стає складніше. Немов... мій мозок хоче стерти все, що було до цього. Чи хтось хоче стерти мої спогади.

До цього ще додалися сни, наповнені кошмарами. Не звичайними жахами, які мені рідко снилися, а справжнім жахом. Безкрайньою темрявою, що заштовхує мене все глибше і глибше в порожнечу, де нічого немає. Я виривався, борючись з останніх сил, та завжди прокидався з криком і весь у поту. Можна сказати, що це прості кошмари, проте моя магія спустошувалася під ранок, ніби чимось поглинаючись. 

Ще й шепіт надокучував все частіше, іноді штовхаючи до агресії. А це призводило до конфліктів з людьми Веланда, бо тим все легше ставало мене спровокувати.

Я навіть подумував звернутися до священнослужителів, але не наважувався через свою стихію. Невідомо ще, як відреагують слуги світла. Особливо згадуючи Лукіса, готового вбити мене на місці. Авжеж були інші боги, окрім Аркхи, хоча судячи по пліткам, відреагують вони так само.

«Усе добре?» - Сайла зупинилася, стурбовано показуючи мені табличку, на що просто кивнув, продовжуючи шлях.

Так, я зовні намагався не показувати своїх проблем, проте під очима з'явилися синці, обличчя змарніло, та й я став різкіше реагувати на оточуючих. Хоча досі тримався, не дозволяючи зірватися повністю. Як не дивно, цьому допомагали жінки. Короткочасні зв'язки дуже швидко скидали напругу, яка накопичувалася.

Дійшовши до мисливського будиночка, кивком відправив напарницю готуватися до ночівлі, а сам, взявши її арбалет, пішов на обхід території. З плином часу, нашому маленькому загону не потрібні були слова для розуміння. Виробилися певні звички з побутових питань і розділилися обов'язки. Усе-таки, я досі був у рази витривалішим за Сайлу, тому вся важка робота перепадала мені. Та і робота по ремонту одягу, броні чи щось подібне – теж частіше лежало на мені. В той час, як дівчина займалась готуванням та створенням захистом для табору.

На шляху назад до будиночка, навичка безпроблемно підказала, де найближча живність. Нічний же зір давав змогу бачити в сутінках, як удень. Постріл. І на сьогоднішню вечерю до нас потрапляє кролик. Збігавши до найближчого струмка, знекровив звірка і випатрав, а після засипав землю спеціальним порошком, щоб повністю знищити запахи. Повернувшись до будинку, застав Сайлу, яка вже сиділа над казанком. Все ж таки, потрібно готувати на вулиці, щоб не закоптити будинок. Взявшись за готування, відправив дівчину відновлювати магічну печатку, що відганяла почвар. Мабуть, сюди давно ніхто не приходив.

- Ти як? - поставив я запитання, коли вона повернулася, все-таки запас її магії залежав безпосередньо від мене.

Дівчина задумливо поворухнула вушками і заспокійливо відмахнулася. У тиші було приготовлено вечерю, також у тиші з нею було покінчено. Зазвичай багатьох тягне на розмови, але я настільки звик до мовчазної супутниці, що став уподібнюватися їй. Розуміючи, що говорити можна без слів: жестом, поглядом, мімікою. Сайла була чимось стривожена і втомлена від денного переходу. Бачив це по вушках, що смикалися, по злегка примруженому погляду, що кидався на мене, по тому, як стискала короткий посох, що став її зброєю.

Взявши посуд, поніс його до струмка, розмірковуючи про місію. Залишився один денний перехід, і ми будемо на місці - кордон із Пусткою, де густа зелень різко обривається землями, вкритими попелом. Колись давно в цьому місці сталася війна між Імперією та архідемоном. Незважаючи на перемогу людської раси, частина території були втрачені, потрапивши під передсмертне прокляття. Тепер у цих місцях можуть вижити лише неживі. І проблема була більше не в тому, що на кілька днів шляху не було їжі та води. Загибель таїли в собі самі землі, що витягують із живих енергію. Так, були способи захиститися від цього впливу, але вони не вічні, мало хто володіє необхідними навичками для довгого захисту. Тому малі загони доходили до кордону, зупиняючись там на кілька днів, за можливістю знищуючи немертвих і фіксуючи все незвичайне.

Помивши посуд, швидко ополоснувся, заздалегідь готуючи організм до сну. Хоч кошмари мене і переслідували, без сну я просто звалюся в важливий момент. За усталеною традицією досвітня вахта завжди діставалася мені, а найсолодший сон віддавався Сайлі. Виходило, ми спали десь години по чотири, проте рятувала магічна медитація, яка давала змогу контролювати найближчу територію і вводити розум у транс, схожий зі сном.

Будинок був стандартної планерки: вузький коридор метра на три і одна велика кімната з невеликою коморою. Окинувши поглядом дівчину, що медитує, на секунду зупинився на двох горбках, що мірно піднімались в такт диханню. Ні, хоч виглядає вона як шістнадцятирічна, але тіло в неї цілком доросле! Мда, почуваюся якимось збоченцем, раз навіть у таких ситуаціях я думаю про дівоче тіло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍