Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

Цкуру. Те, шо було порожнім завжди, спорожніло знову. І кому скаржитися? Люди приходять до нього, а пересвідчившись, наскільки він порожній, ідуть геть. І порожній, або навіть ще порожніший, Цкуру Тадзакі знову залишається сам. Тільки й усього.

Але інколи люди залишають йому подарунки на пам’ять. Ось Хайда зоставив комплект «Років прощі». Очевидно, він тримав платівки вдома у Цкуру невипадково. Він їх не просто забув. І Цкуру полюбив цю музику. Вона пов’язувала його з Хайдою, пов’язувала також із Білою. Стала судиною, що з’єднувала трьох людей, котрі опинилися поодинці. Крихкою і тоненькою, проте все ж нею текла жива червона кров. Музика має таку силу. Щоразу, коли він її слухає, особливо «Le Маї du Pays», вони обоє постають перед ним надзвичайно виразно. Настільки виразно, шо Цкуру іноді видається, що вони і зараз десь із ним і він чує їхній подих.

Якогось моменту обоє пішли з його життя. Нічого не пояснюючи, вкрай раптово. Не те що просто пішли. Вони відрубали його від себе і кинули напризволяще. Навіть не треба казати, наскільки це його зранило тоді і ранить досі. Врешті-решт, може, більше, аніж Цкуру, зраненими й ушкодженими виявилися вони. Так він почав думати віднедавна.

«Може, я й справді є беззмістовною порожньою людиною, — думає Цкуру. — Але власне завдяки тому люди, нехай і тимчасово, віднайшли в мені прихисток». Як нічна самотня птаха десь на безлюдному горищі знаходить безпечне місце відпочинку на день. Очевидно, птахам до вподоби це порожнє місце, сповнене тиші. Тому Цкуру навіть радіти треба, що він порожній.

Прозвучали останні ноти «Сонета Петрарки № 47». Запис закінчився, голка звукознімача піднеслася і повернулася на місце. Тоді Цкуру поставив голку ще раз на початок того самого боку. Та почала тихо проходити канавками платівки — і Лазар Берман заграв іще раз. Надзвичайно гарно і ніжно.

Прослухавши двічі той самий бік, Цкуру перебрався в піжаму і ліг спати. Вимкнув світильник в узголів’ї і ще раз подякував за те, що у своєму серці він має просто глибокий жаль, а не важкі пута ревнощів. Без сумніву, вони позбавили б його сну.

Згодом прийшов сон і забрав його у свої обійми. Лише на кілька секунд, однак Цкуру все ж зміг відчути тілом його м’якість, за якою так стужився. Це також було однією з небагатьох речей сьогоднішнього дня, за які він був вдячним.

Уві сні він чув спів нічної птахи.

14

На летовиші у Гельсінкі Цкуру насамперед обміняв єни на евро і купив собі якомога простіший стільниковий телефон та картку. Упоравшись із цим, з однією лише сумкою на плечі рушив до таксі. Сів у «Мерседес-Бенц» старої моделі і назвав водієві готель.

Із летовища вони виїхали на швидкісну автомагістраль. За вікном тягнулися глибоко зелені гаї, мигали рекламні вивіски фінською мовою, однак, попри свою першу закордонну подорож, у Цкуру не було відчуття цієї реальності. Хоча, звісно, переліт зайняв більше часу, він сприймав це як подорож десь так до Наґої. Тільки грошова одиниця змінилася. Штани з цупкої бавовни, чорна майка поло, кросівки, ясно-брунатний бавовняний жакет — вигляд він також мав, як зазвичай. Запасного одягу взяв мінімум. Якщо забракне, то купить.

— Звідки приїхали? — дивлячись на Цкуру у своєму дзеркалі, спитав англійською таксист, чолов’яга середніх літ із густою бородою.

— З Японії, — відповів Цкуру.

— У вас зовсім мало речей, як на таку далеку дорогу.

— Я не люблю носитися з важкими валізами.

Таксист розсміявся.

— Та хто ж це любить? Але не встигнеш озирнутися, а ти вже обвішаний важкими валізами. Таке життя. Се ля ві.

І задоволено засміявся. Цкуру також усміхнувся з увічливості.

— А чим ви займаєтеся? — спитав таксист.

— Я будую залізничні станції.

— Інженер?

— Так.

— Приїхали до нас також будувати?

— Та ні. Я взяв відпустку і приїхав до друзів.

— Це добре, — сказав таксист. — Друзі та відпустка — найкращі дві речі в цьому житті.

Чи то всі фіни люблять розкидатися влучними висловами, чи тільки цей таксист? Цкуру волів би останнє.

Коли за півгодини таксі під’їхало до готелю, Цкуру раптом усвідомив, що він не подивився в путівниках, які чайові треба залишати, і чи треба взагалі (він зовсім нічого не з’ясував про Фінляндію). Тому вручив таксистові майже на десять відсотків більше, ніж показував лічильник. Водій зрадів і дав йому квитанцію на білому папері, тож Цкуру вирішив, що вчинив правильно. А якшо й неправильно, то принаймні таксиста він цим точно не образив.

Готель, який вибрала Сара, був мальовничою будівлею у традиційному стилі в центрі міста. У супроводі вродливого золотоволосого швейцара Цкуру піднявся класичним ліфтом на четвертий поверх. У кімнаті стояли старі меблі та велике ліжко, на вицвілих шпалерах красувалися хвойні мотиви. Ванна з фігурними ніжками, стулки вікон відсувалися вниз. На вікнах висіли важкі штори і мереживні фіранки. Пахло чимось гарним забутим старим. Із вікон виднівся проспект, посеред якого біг зелений трамвай. У цій кімнаті йому буде спокійно на душі. Не було телевізора та кавоварки, але Цкуру вони і так не потрібні.

— Дякую. Мені годиться, — сказав він до швейцара. Тоді дав йому дві монети по одному євро. Швейцар лагідно усміхнувся і зник за дверима, як кіт.

Коли Цкуру вийшов із душу й переодягнувся, було вже під вечір. Але надворі ше ясніло, немов серед білого дня. у небі висів білий півмісяць, схожий на добряче стерту пемзу. Хтось її закинув на небо, а вона там чомусь зависла.

Цкуру спустився вниз і взяв у консьєржки, жінки з рудим волоссям, безплатну мапу міста. Попросив позначити на ній місце тутешнього від ділення туристичної фірми, в якій працює Сара. Це виявилося лише за три квартали від готелю. За рекомендацією консьєржки він купив комбінований проїзний квиток на автобус, метро і трамвай. Жінка пояснила йому, як ним користуватися, і дала схему руху громадського транспорту. Консьєржці із зеленкавими очима на вигляд було років за сорок п’ять, і вона поводилася надзвичайно люб’язно. Зі старшими від себе жінками Цкуру переставав хвилюватися і завжди говорив природно. Так було і зараз. Очевидно, це не залежало від країни.

Із тихого закутка у холі з купленого на летовиші телефону Цкуру задзвонив до помешкання Чорної в Гельсінкі. Телефон був на автовідповідачі. Низький чоловічий голос говорив щось секунд двадцять. Насамкінець