Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

безвітряну зимову ніч. Але болю Цкуру майже не відчував. За тривалий час він навчився жити, не відчуваючи сильного болю.

Проте йому все-таки було шкода, що поруч із ним немає Сари. Але що про це гадати? Цкуру ж сам відмовився від зустрічі. Він цього хотів. Він сам приморозив своє оголене гілля, у це лагідне літнє надвечір’я.

Чи це було правильно?

Цкуру не певен. Чи варто було довіряти цій своїй «інтуїції»? Може, це була ніяка не інтуїція, а лише безглуздий порух? «Нехай буде з тобою Сила!» — сказала Сара.

Цкуру почав думати про лососів, які мандрують крізь велетенське темне море, керуючись чи то інстинктом, чи то інтуїцією.

Якраз цієї миті у його поле зору потрапила Сара. Вбрана у ту саму сукню кольору м’яти з коротким рукавом, в ясно-брунатних балетках, вона спускалася пологим схилом у бік святині Мейджі. Цкуру перехопило подих, обличчя перекосило з подиву. Кілька секунд він вагався, чи то справді вона, а не з’ява, народжена його самотнім серцем. Але сумнівів бути не могло: то йшла жива Сара з плоті і крові. Цкуру підскочив із крісла та ледь не перекинув столика. Кава розхлюпалася на блюдце. Але було щось, що відразу змусило його знову сісти.

Сара ішла не сама. Її супутник був літнім міцно збудованим чоловіком середнього зросту. Мав на собі темний піцжак, блакитну сорочку і темно-синю краватку в дрібний горошок. В охайній стрижці прозирала сивина. Цкуру дав би йому років п’ятдесят із гаком. Підборідая трохи загострене, але загалом риси приємні. Його обличчя випромінювало спокійну невимушеність, властиву певним чоловікам його віку. Обоє дружно йшли, взявшись за руки. Із ледь відкритим ротом Цкуру витріщився на них з-за вікна. Наче йому відняло мову в той момент, коли слова вже мали злетіти з язика. Вони повільно пройшли майже перед самим його носом, але Сара навіть не глянула в той бік. Здавалося, вона не бачила нічого навколо, настільки її захопила розмова. Чоловік щось сказав, і Сара засміялася. Аж було видно рядок зубів.

Далі Сара із супутником розчинилася у присмерковому людському потоці. Цкуру ще довго дивився з-за вікна у той бік, де вони зникли. У тихій надії, що Сара повернеться. Може, до неї дійде, що то був він, і вона повернеться йому все пояснити. Але Сара не з’являлася. Перед ним проходили різноликі, різношерсті люди.

Цкуру сів зручніше в кріслі і відпив води з льодом, у нього залишився тільки тихий жаль. Із лівого боку грудей боліло, наче їх розтяли гострим ножем. Навіть здалося, що теплою цівкою струменить кров. Це, напевно, кров. Він давно не відчував такого болю. Може, ще від літа другого курсу, коли четверо близьких друзів порвали з ним стосунки. Цкуру заплющив очі і плив у цьому світі болю, уявляючи, що він тримається на воді. «Це ще добре, що мене болить, — переконував він себе. — Направду погано стане, якщо я нічого не відчуватиму».

Звуки злилися в один пронизливий виск. Такий шум можна почути лише у глибокій тиші. Він не приходив іззовні. Цей шум породжувало його власне нутро. Кожен живе з таким власним звуком. Але майже ніколи його не чує.

Коли ж розплющив очі, зрозумів, що світ трохи змінився. Пластиковий стіл, просте біле горнятко для кави, напівз’їджений сендвіч, старий «ТаґХоєр» з механічним заведенням на лівій руці (пам’ятка по батькові), розгорнутий вечірній випуск газети, висаджені вздовж дороги дерева, вітрина крамниці з протилежного боку, що ясніє у темряві. Усе трохи викривилося. Обриси речей поплили і втратили об’ємність. І мірило не таке. Цкуру кілька разів глибоко вдихнув і потрохи отямився.

Те, що він відчував, — це не ревнощі. Цкуру знав, що таке ревнощі. Якось уві сні він дуже реалістично їх пізнав. Його тіло і досі не забуло того відчуття. Він знає, яка це задуха і безвихідь. Зараз він такого болю не відчував. Лише жаль. Жаль залишеного напризволяще у глибокій темній ямі. Тобто це лише жаль. У цьому є тільки фізичний біль. За це Цкуру був навіть вдячний.

Найбільше його мучило не те, що Сара йде, взявшись за руки, з іншим. Не те, що вона зараз із ним, може, переспить. Звісно, Цкуру було важко таке уявляти. Він мусив дуже постаратися, аби викинути ці думки з голови. Адже Сара — самостійна тридцятивосьмирічна жінка. У неї є власне життя. Як і у Цкуру є його власне. Вона має право піти, з ким їй заманеться, куди заманеться, і робити, що заманеться.

Для Цкуру шоком було бачити її щиро усміхнене обличчя. Вона усміхалася цілим обличчям, коли розмовляла з тим чоловіком. Із Цкуру Сара ніколи так безпосередньо не усміхалася. Жодного разу. Її вираз обличчя для Цкуру завжди був прохолодно контрольованим. І це найбільше роздирало йому серце.

Удома Цкуру заходився збиратися до Фінляндії. Зайнявши руки, він міг не думати. Хоча речей із собою брав насправді небагато. Одяг на кілька днів, пакет із засобами гігієни, кілька книжок для читання в дорозі, плавки й окуляри для плавання (завжди мав їх у сумці), складана парасоля, та й годі. Усе вміститься у сумку на плече, яку візьме із собою в літак. Цкуру навіть фотокамери вирішив не брати. Навіщо йому знимки? Те, чого він прагне, — це живі люди і живе слово.

Впоравшись із речами, Цкуру витяг «Роки прощі». Три довгофальні фамплатівки у виконанні Лазаря Бермана. їх залишив йому Хайда п’ятнадцять років тому, і Цкуру тримав старий програвач фактично лише заради них. Він давно вже не слухав цієї музики. Цкуру поставив першу платівку другим боком на програвач і опустив голку.

«Перший рік. Швейцарія». Цкуру сів на канапу, заплюшив очі і поринув у музику. «Le Маї du Pays» є восьмою п’єсою в альбомі, але другий бік першої платівки починається з неї. Зазвичай Цкуру починає слухати з цього твору і закінчує на четвертій п’єсі другого італійського року «Сонетом Петрарки № 47». На ній другий бік першої платівки закінчується — і голка підноситься.

«Le Маї du Pays». Ця тиха журлива мелодія потрохи надає обрисів його неясному жалю. Наче квітковий пилок, густо осипаючись на невидиму в повітряному просторі прозору істоту, поволі являє очам її справжню форму. Цього разу жаль набув обрисів Сари. Сари у сукні кольору м’яти з коротким рукавом.

У грудях знову запекло. Але біль не був сильним. Не більше ніж пам’ять про сильний біль.

«Нічого не вдієш», — переконує себе