С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Ми б мали чудовий вигляд на задньому сидінні автівки.

Ґвен нахиляється до мене через бильце візка.

— Я пам’ятаю тебе, Едді, — каже вона. — Твоя мама вбивала дітей.

Подих застряє мені в горлі. Ґвен і далі киває й усміхається, але тепер я помічаю, що її усміх змінився. Губи скривились, а пусті до того блакитні очі враз проясніли.

— Не хвилюйся. Я їм не скажу. — Вона нахиляється вперед, тремтливим пальцем торкається носа і повільно підморгує. — Я вмію зберігати таємниці.

— А ось і я. — До вітальні заходить Гоппо з чашкою чаю. — Усе гаразд?

Я кидаю погляд на Ґвен, та її очі знову затуманюються.

— Так, — кажу я. — Ми трохи розмовляли.

— Добре. Мамо, твій чай. — Він ставить чашку на стіл. — Не забувай, що він гарячий. Не пий одразу, спочатку подуй.

— Дякую, Ґорді.

— Ґорді? — Я дивлюсь на Гоппо.

— Мій тато, — шепоче він.

— Ага.

Мій тато не плутав імен, проте іноді він називав мене просто «син», наче так я міг не помітити, що він знову забув, як мене звати.

Ґвен вмощується у візку й повертає голову до телевізора, знову поринувши у свій власний, а може, й у якийсь інший світ. Якою тонкою, спадає мені на думку, є межа між світом реальним і світом вигаданим. Хто знає, можливо, розум зовсім не втрачається, а просто перетинає ту межу й існує в якомусь іншому місці.

Гоппо сумовито всміхається.

— Може, підемо до кухні?

— Добре, — кажу я.

Якби він запропонував поплавати з акулами, я б і на це погодився, аби вибратися з тієї задушливої та смердючої вітальні.

У кухні не набагато краще. Умивальник завалено горами брудних тарілок. Кухонний стіл та інші поверхні захаращено стосами конвертів, старих журналів, пакетами соків і бляшанками коли. Гоппо нашвидкуруч прибирає на столі, та де-не-де лишаються детальки якогось старого радіоприймача чи двигуна. Я ніколи не давав собі ради з технікою, а Гоппо завжди був майстром на всі руки — умів складати й розбирати всяку всячину.

Я сідаю на старого дерев’яного стільця. Він скрипить і трохи просідає.

— Чаю? Кави? — пропонує Гоппо.

— Е-е-е… кави, дякую.

Гоппо підходить до чайника, що здається на диво новим, а з сушарки для посуду знімає дві чашки.

Насипає з банки трохи кави, а відтак обертається до мене.

— Ну? То що сталось?

Уже вкотре я знову переповідаю події двох останніх днів. Гоппо слухає не перебиваючи. Його обличчя не змінюється, поки я не доходжу до останнього речення.

— Ґев казав, що ти теж отримав листа.

Він киває і заливає каву окропом.

— Угу, кілька тижнів тому.

Він підходить до холодильника, виймає молоко, нюхає його і доливає трохи в обидві кави.

— Я подумав, що то якийсь дурнуватий жарт.

Гоппо ставить чашки на стіл і сідає навпроти мене.

— Поліція вважає, що смерть Міккі — це нещасний випадок?

Під час розповіді я не надто заглиблювався в подробиці, і тепер кажу:

— Наразі.

— Ти думаєш, що щось іще може змінитися?

— Вони знайшли в нього листа.

— Це ще нічого не означає.

— Чому?

— Тобто? Гадаєш хтось убиватиме нас, одного за одним, ніби в якійсь детективній книжці?

Правду кажучи, я не так собі все уявляв, але зараз, коли Гоппо це сказав, такий сценарій видається доволі ймовірним. І це наводить мене на іншу думку. Цікаво, чи Ніккі теж отримала листа?

— Та я жартую, — веде далі Гоппо. — Ти ж сам завважив, що Міккі був п’яний. Було темно, а на тому відтинку дороги немає ліхтарів. Напевно, він сам упав. П’яні люди часто падають у річки.

Він має рацію, проте є одне але. Завжди є «але». Причепливе набридливе слово, яке вузлом зав’язує твої кишки.

— Це ще не все?

— Коли Міккі прийшов до мене того вечора, ми говорили, і він сказав, що… що знає, хто насправді вбив Елізу.

— Брехня собача.

— Ну, я теж так подумав, але що, як він казав правду?

Гоппо відсьорбує каву.

— Ти думаєш, що «справжній» убивця штовхнув Міккі в річку?

Я хитаю головою.

— Не знаю.

— Послухай, Міккі завжди вмів заварити кашу. Таке враження, що він робить це навіть зараз, коли вже мертвий. — Гоппо замовкає. — До того ж ти єдиний, кому він розповів про свою теорію, хіба ні?

— Начебто.

— То звідки тоді «справжній» убивця дізнався про Міккі та його підозри?

— Ну…

— Або це зробив ти.

Я витріщаюся на нього.

Потьмянілі буро-червоні плями. Кров.

— Жартую, — каже Гоппо.

— Ну звісно.

Я потягую каву. Ну звісно.

Вертаючись додому від Гоппо, я витягаю мобільний телефон і набираю Хлою. У мене досі таке відчуття, ніби ми з нею ніяк не можемо поладнати. Неначе нам заважає якась нерозв’язана проблема. І мене це турбує. Окрім Гоппо й Ґева, вона чи не єдина людина, яку я можу назвати своїм справжнім другом.

Вона відповідає після третього гудка.

— Ульо.

— Привіт, це я.

— Чую.

— Могла хоча б удати, що рада мене чути.

— Стараюсь, як можу.

— Вибач за вчорашнє і вибач мою маму.

— Та нічого. Твоя мама. Твій будинок.

— Ну, мені все одно шкода, що так вийшло. Які плани на обід?

— Я на роботі.

— Он як. А я думав, що в тебе сьогодні вихідний.

— Співробітник захворів.

— Зрозуміло. Тоді…

— Я приймаю твоє вибачення, Еде. Мушу йти, у мене покупець.

— Добре. Ну, побачимося пізніше.

— Можливо.

Вона кладе слухавку. Протягом кількох секунд я дивлюся на свій телефон. Із Хлоєю завжди нелегко. Я зупиняюся, прикурюю цигарку і замислююся, чи не купити собі сандвіча по дорозі додому. А тоді ухвалюю інше рішення. Може, Хлоя й на роботі, але ж у неї мусить бути обідня перерва. Так легко вона мене не спекається. Я йду додому, беру автівку і їду в Боскомб.

Я ще жодного разу не бував у Хлої на роботі. Мушу зізнатися, що «альтернативна крамниця роково-готичного одягу» — не зовсім те місце, де мене можна зазвичай зустріти. До того ж я завжди боявся, що міг чимось осоромити її або себе.

Я навіть до пуття не знаю, де та крамниця. Протискаючись запрудженою автомобілями вулицею, я врешті знаходжу клаптик вільного місця, щоб поставити свою автівку. Крамницю Хлої, «Прикид» (символ марихуани на вивісці натякає на ширший асортимент), розташовано посеред бічної вулички, затиснуто між студентським баром і крамницею вживаних речей, а навпроти — рок-клуб «Яма».

Я відчиняю двері. Теленькає невеличкий дзвоник. У крамниці тьмяне освітлення і горланить музика. Якщо це можна назвати музикою — може, це просто когось роздирають на шматки. Від того лементу з репродуктора над головою