С. Дж. Тюдор - Крейдяна Людина

Я досі пам’ятаю, як одного ранку тато розгублено дивився на вхідні двері, кошлаті брови зійшлися на переніссі, а губи стиха ворушилися. А потім він зненацька ляснув долонями, як мала дитина, втішено усміхнувся й тицьнув на дверну ручку.

— Дверний гачок. Дверний гачок. — Він повернувся до мене. — А я вже думав, що забув, як воно називається.

Він був такий щасливий, такий задоволений, що я не зміг йому заперечити. Тому лише всміхнувся та сказав:

— Класно, тату. Дуже класно.

Я ще раз оглянув вішак. Може, я залишив пальто нагорі. А втім, навіщо б я вдягав його нагорі? Та все одно підіймаюся на другий поверх і роззираюся своєю кімнатою. Може, на спинці стільця? Немає. На гачку на дверях? Теж немає. У шафі? Я перебираю одяг на вішаках і… помічаю в кутку на дні шафи якийсь неохайний згорток.

Я схиляюся й розгортаю його. Моє пальто. Я здивовано на нього витріщаюся. Зім’яте, пожмакане і трохи вологе. Намагаюся пригадати, коли бачив його востаннє. Того вечора, коли до мене приходив Міккі. Я пам’ятаю, як вішав його дорогий піджак на сусідній гачок. А потім? Не можу пригадати, щоб одягав пальто після того.

А може, й одягав? Може, я накинув його, вийшов надвір на холодне й трохи вогке нічне повітря і… що було далі? Штовхнув Міккі в річку? Безглуздя якесь. Думаю, я пам’ятав би, як посеред ночі штовхав старого друга в річку.

Та невже, Еде? Бо ти чомусь не пам’ятаєш, як спустився вниз і розмалював камін крейдяними чоловічками. Ти чимало випив. Ти навіть не здогадуєшся, що ще ти міг зробити тієї ночі.

Я приглушую той набридливий голосок. У мене не було причин кривдити Міккі. Він зробив мені чудову пропозицію. А якщо Міккі дійсно знав, хто насправді вбив Вальсову Дівчину, якщо він міг виправдати містера Геллорана — я тільки зрадів би, хіба ні?

То що тоді твоє пальто робить на дні шафи, Еде?

Я уважно його роздивляюся. Проводжу пальцями по шорсткуватій вовні. А тоді помічаю ще дещо. На манжеті одного рукава. Кілька потьмянілих буро-червоних плям. Моє горло стискається.

Кров.

Доросле життя — лиш ілюзія. Якщо вже зайшла про це мова, то я не впевнений, що ми взагалі дорослішаємо. Ми просто робимося вищими й обростаємо додатковим волоссям. Іноді я й сам дивуюсь, як мені дозволили кермувати автівкою чи як це мене досі не спіймали на гарячому за розпиванням спиртного в пабі.

Під маскою дорослого життя, під шарами досвіду, який ми здобуваємо, поки невпинно минають роки, ми всього-на-всього діти, з розбитими колінами й зашмарканими носами, які потребують своїх батьків… і своїх друзів.

Фургончик Гоппо стоїть поблизу будинку. Завернувши за ріг, я бачу й самого Гоппо, який злазить зі старого велосипеда. На його кермі висять два великі пакети з хмизом, а в нього на спині напхом напханий наплічник. Спогади вертають мене до сонячних літніх днів, коли ми частенько разом верталися з лісу і Гоппо віз додому гілки й тріски для розпалювання каміна.

Хай там як, а я мимоволі всміхаюся, коли він перекидає ногу через сидіння велосипеда і ставить його на підпірку коло бордюру.

— Еде, що ти тут робиш?

— Я намагався тобі зателефонувати, але твій мобільний вимкнено.

— А, так. Я був у лісі. Там погано ловить сигнал.

Я киваю.

— Важко позбутися старих звичок.

Він осміхається.

— Мамина пам’ять, може, й підупадає, та вона нізащо не пробачить мені, якщо ми будемо платити за дрова.

А тоді його усмішка тьмяніє. Певно, через вираз на моєму обличчі.

— Щось трапилося?

— Ти чув про Міккі?

— Що він уже накоїв?

Я розкриваю рота, мій язик незграбно ворушиться, а потім мозок спрямовує його до потрібних слів.

— Він помер.

— Помер?

Кумедно, як люди завжди повторюють слова, хоча й правильно все почули. Ніби хочуть іще трохи відтермінувати те, що вже сталося.

За мить Гоппо питає:

— Як? Що сталося?

— Втопився. У річці.

— Господи! Як його брат.

— Не зовсім. Може, я зайду?

— Так, звісно.

Гоппо тягне велосипед коротенькою під’їзною доріжкою. Я йду за ним. Він відмикає двері. Ми заходимо до темного вузького коридору. Востаннє я бував у Гоппо ще в дитинстві, але навіть тоді ми не заходили далеко, бо в його домівці завжди був безлад.

Ми іноді бавилися на задньому дворі, та й то недовго, бо він був досить маленький. І часто траплялися купки собачого лайна. Деколи свіжого, подекуди засохлого.

У будинку солодкаво-затхло пахне зіпсованою їжею і дезінфікаційними засобами. Праворуч, крізь відчинені двері до вітальні, я бачу ту саму потерту квітчасту канапу з прокуреною жовтою оббивкою, застелену білим мереживним накривалом. В одному кутку стоїть телевізор. В іншому — судно й ходунці.

Мама Гоппо сидить у інвалідному візку з високою спинкою, збоку від канапи, і затуманеними очима дивиться якусь телепередачу. Ґвен Гопкінс завжди була невеличкою, та від недуги і віку вона зсохлася ще більше. Здається, ніби жінка загубилась у квітчастій сукні й зеленому кардигані. Її зап’ястя визирають із рукавів, ніби крихітні шматочки висушеного поморщеного м’яса.

— Мамо! — лагідно звертається до неї Гоппо. — Прийшов Ед. Ти пам’ятаєш Едді Адамса?

— Добридень, місіс Гопкінс, — кажу я трохи зависоким голосом, до якого чомусь зазвичай вдаються, коли розмовляють із літніми та хворими людьми.

Вона повільно повертається і мружить очі, намагаючись зосередитися. А може, це її мозок намагається знов узяти все під свій контроль. Згодом Ґвен осміхається, показуючи рівненькі кремово-білі зубні протези.

— Я пам’ятаю тебе, Едді. У тебе був брат. Шон?

— Та ні, мамо, — втручається Гоппо, — це Міккі. У Міккі був брат, якого звали Шон.

Вона сумриться, а тоді знову всміхається.

— А, так. Міккі. Як він поживає?

— У нього все чудово, мамо. Все чудово, — швиденько каже Гоппо.

— Добре, добре. Девіде, любий, можеш принести мені чаю?

— Звісно, мамо. — Він зиркає на мене. — Піду поставлю чайник.

Я стою на порозі вітальні та дивлюся на Ґвен, ніяково всміхаючись. У кімнаті чутно неприємний запах. Мабуть, судно вже давненько не чистили.

— Він славний хлопчик, — каже Ґвен.

— Так.

Вона супиться.

— Хто ти?

— Ед. Едді. Я друг Девіда.

— А, так. А де Девід?

— Вийшов до кухні.

— Ти впевнений? Я думала, що він пішов вигулювати собаку.

— Собаку?

— Мерфі.

— Точно. Ні, не думаю, що він пішов вигулювати Мерфі.

Вона махає рукою.

— А й справді. Мерфі помер. Я мала на увазі Бадді.

Бадді був у Гоппо після Мерфі. Він теж уже помер.

— Так, звісно.

Я киваю. Вона киває у відповідь. Ми киваємо одне одному.