Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

ніколи. Але роботу таки завершили, площу вистелили бруківкою, і новенька ратуша з п'ятиповерховою баштою перетворилася на головну гордість Вовчого міста, що її хутко монетизували листівками «Pryvit iz Budy» та численними малюнками різного рівня якості. Подейкували, взимку дагеротип з їхньою ратушею надрукують на поштових марках Гетьманату.

Ярема чимало розчарувався, коли вгледів ту ратушу на власні очі.

— Оце і є «символ нової сторінки життя славетного міста»? — пробубонів шляхтич цитатою з місцевого буклету. — У Львові значно краща.

Дорога характерника пролягла крутими сходинками на останній поверх, безстроково орендований Сірим Орденом за домовленістю з міською радою. У просторій залі панував аскетизм: мапа Українського Гетьманату на всю стіну, величезний круглий стіл, крісла. На важких дверях висіло декілька замків, із трьох панорамних вікон двоє затулені дерев'яними стулками. З єдиного вільного вікна відкривався мальовничий краєвид на східний край міста, м'яко освітлений вечірнім сонечком.

У залі чекали двоє: осавула військових Микола Яровий та осавула розвідників Мирон Демчишин у незмінному каптурі до носа. Останній без привітань грюкнув засувами на дверях:

— До справи.

Стіл для нарад був завалений мапами, схемами, дагеротипами та документами.

— Підсумовуючи зустріч із військовою розвідкою та агентами Таємної варти: Смарагдова Орда припинила експансію на схід, відновила сили та готується до нового вторгнення. Напрям невідомий: або південь, або захід, себто ми. Хлопці мало не розриваються по їхніх улусах, — доповідав Данилишин. — А тут іще випливла нова оказія: Об'єднане князівство Валахії, Молдови і Трансильванії стверджує, що Османська Імперія планує наступ на їхні землі. Мої люди підтверджують, що турки справді лаштуються до війни.

— Князівство шукає допомоги?

— Так. Запросили делегатів Гетьманату на оглядини збройних сил Князівства та висновків щодо ймовірного вступу до Союзу. У Києві погодилися з підкресленим словом «ймовірного».

— Крім гетьманового посланця, має поїхати один з Ордену, хтось тямущий. Це будеш ти, — наказав старший Яровий молодшому. — Мовою тамтешньою володієш?

— Пригадаю.

Ярема ледь втримався від посмішки. Новини невеселі, та нове доручення йому подобалося.

— Добре, — в голосі Мирона й натяку не було на схвалення. — Західно-південний кордон дуже важливий. Попри нестачу ресурсів я не можу знехтувати можливу загрозу під боком. Мої люди кажуть, що за останні місяці Князівство суттєво накопичило військові сили, хоч ознак османської присутності вони не помітили. З Кримського ханства тим часом рапортують про наплив турецьких агентів. Припускаю, Бухарест міг змовитися зі Стамбулом та прикидається жертвою ймовірної агресії, замилюючи нам очі. Босорки мовчать, а раніше ми постійно обмінювалися новинами. Загалом, брате, ситуація каламутна, маєш розібратися.

— Збагнути, що саме визріває на Півдні, — сказав Ярема.

Мирон кивнув.

— Де друг, а де ворог, саме так. Місія у Північному Альянсі довела, що ти маєш кебету. Вирушиш в офіційному статусі охоронця аташе. Насправді будете на рівних, але ти за ним наглядай.

— Зрозумів.

— І не дай себе вбити! Ми тут скоро людей на пальцях рук рахуватимемо.

— Не підведу, брате.

Данилишин витяг люльку з довжелезним цибухом і заходився набивати її якимось напрочуд сморідним тютюном.

— Вирушите за десять днів із Чернівців. Пробудьте у Князівстві скільки потрібно, назбирайте усі можливі відомості. Я хочу бачити повну картину, аби Рада Сімох могла розставити пріоритети. Якщо вони там змовилися... Ми не розірвемося на два фронти.

Осавула закурив, важкий дим поплив кімнатою.

— Питання є?

Ярема питань не мав. Микола мав.

— Що за гидоту ти смалиш?

— Nicotiana rustica, — відповів Мирон.

Ця назва Яровим нічого не сказала. Микола підморгнув онукові та продовжив:

— Слухай, брате, на вулиці така спека... А тут усі свої. Може, знімеш каптура, га?

Данилишин випустив кілька димних кілець, роздумуючи, як відповісти на цю пропозицію, постукав цибухом по дагеротипах на столі:

— Подивіться на ці світлини.

Ярема глянув: на чорно-білих світлинах стояв військовий табір із двоголовим орлом Смарагдової Орди на стягах. Малюнок був дуже чітким: Ярема міг порахувати кількість гармат і коней.

— Файно намальовано, — буркнув Микола. — Підозрюю, знімав не фотограф з ательє?

— Переносна камера. Нове слово у шпигунській справі, — відповів Данилишин. — Ці знімки зроблені з відстані сотні кроків.

— Неймовірно!

— Війна — рушій винаходів. Ви, браття, можете не здогадуватися, що прихована камера дивиться на вас. Коли даєте хабара, коли зраджуєте дружині, коли танцюєте п'яним, коли домовляєтеся з ворогом... Будь-де та щомиті.

Данилишин затягнувся новою порцією диму Nicotiana rustica.

— За допомогою системи лінз зображення можна наближати. Місце, тринога, камера — готово. При вдалому освітленні — жодних зрадницьких спалахів. З цією штукенцією стеження переходить на новий рівень.

Осавула поправив каптура.

— Я мушу зберігати інкогніто навіть тут, — він указав цибухом на відкрите вікно, — бо десь там чаїться камера, яка тільки чекає нагоди.

Ярема поглянув у вікно. Самі лише дахи... Порожні. Але після промови осавули розвідників він не був у тому певен.

— Мені така штукенція могла б стати у нагоді, — зауважив Ярема.

— Відмовлено. У нас їх катма, — відповів Данилишин. — Таємна Варта цьогоріч закупила цих апаратів на суму, вдвічі більшу за мій річний бюджет на курінь. Ще питання будуть?

— Можемо зачинити віконниці. Тоді прибереш каптура? — не здавався Микола.

Данилишин у відповідь мовчки покинув залу. Осавула військових басовито розреготався, Ярема приєднався до нього.

— Люблю його за пришелепуватий характер, — озвався старший Яровий. — Відчини-но інші вікна, бо несила цим смородом дихати. Бісів тютюн!

Протяг свіжого повітря вивітрив із зали хвилі Nicotiana rustica. Микола з насолодою вдихнув на повні груди.

— Як тобі нове доручення?

— Має бути цікаво, — відповів Ярема з ентузіазмом. — У тих краях я не бував.

— Набридло вдома?

Весь час, що він прожив у Північному Альянсі, Ярема мріяв про повернення. Рідний край сяяв маяком у найскрутнішу годину. Та коли повернувся... менш ніж за два місяці радів можливості втекти.

— Люблю мандрувати.

— Яків тобі не писав?

— Одного листа. Вибачався за різкі слова, просив передумати й допомогти. Я знову відмовив, і відтоді — мовчанка. Навіть із заручинами не привітав.

Про брата Ярема намагався не згадувати — зайва причина дня смутку.

— Йому вибори геть баки позабивали, але ти не бери до голови. У листопаді полегшає, сам побачиш... А от із заручинами не гріх привітати вдруге, — підморгнув Микола. — Наречена файна?

Ярема продемонстрував портрет із подарованої підвіски.

— Чарівна кобіта!