Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Розділ 28

— Даніелю, я не зможу! — захитала головою і насупилася. — Навіщо ми сюди приїхали?

— Ти довіряєш мені? Розслабся, все буде добре!

Я була дійсно зла, а ще більше налякана. Даніель зібрав пістолет і, тримаючи за спину, легенько підштовхнув. Я сперечалася з ним, а він мовчав. Просила не робити цього, однак він все одно мовчав.

— Не бійся. Я буду поряд, — прошепотів на вухо й легко вкусив за мочку. — Розслабся, Міро.

— Як тут можна розслабитися? — буркнула.

Даніель ще ближче наблизився. Навіть через светр відчула його тепло. Воно обгорнуло мене. По тілу пройшлося тремтіння, але таке бажане та чуттєве. Як же добре було відчувати його поряд. Він закинув мій хвіст набік і поцілував у шию.

— Не думай про мішень. Відпусти страх і зроби один постріл. Він тобі необхідний. Ти повинна боротися з власними демонами. Розумію тебе, що це важко, але я поряд.

У голові лунали його слова. Я одягала навушники та з тремтінням в руках взяла зброю.

— Будь поряд.

— Буду!

Стала в стійку, зняла із запобіжника, вирівняла руки та прицілилася. У душі вирував ураган з емоцій та почуттів. Хотіла кинути пістолет і втекти. Хотіла розридатися. Думка про Вероніку і її дитину змусила мене зупинитися від втечі. Головне — спокій. Як каже відома народна мудрість: «краще помалу влучити, ніж швидко промахнутися», тому я змусила своє тіло та мозок сконцентруватися... і зробила один постріл!

— Молодець! — Даніель забрав із тремтячих рук зброю.

Я скинула навушники й обернулася до чоловіка. Ми були у стрілецькому клубі недалеко від міста. Осіння природа вражала своєю красою, тому я якнайшвидше хотіла опинитися на свіжому повітрі та хоч на деякий час забутися.

— Як почуваєш себе?

— Ходімо звідси!

Я схопила куртку й швидкими кроками вийшла з кімнати для стрільб. На повні груди вдихнула таке бажане повітря. Голова гуділа. Емоції на межі. Мене трусило. Даніель став позаду й обійняв.

— Заспокойся, Міро, уже все пройшло!

— Ні, не пройшло, Даніелю! — озирнувшись, підняла голову. В очах застигли сльози. — Дякую тобі за все! Твоя підтримка така важлива, але мені потрібний час... для всього!

Даніель із розумінням кивнув, згріб мене в обійми й поцілував у скроню.

— У мене сьогодні чергування. Я не зможу приділити тобі достатньо уваги.

— Розумію. — Поклала голову йому на груди й заплющила очі. — Даніелю, можна дещо запитати?

— Питай, принцесо!

— Як там проходить розслідування...

Даніель зітхнув.

— На деякий час мене відсторонили від посади, але я вже знову в строю! — Я підняла голову. Даніель нахмурився. — Я не повинен тобі це говорити, знову з тобою порушую правила. — Чоловік поцілував у щоку. — Організатором був полковник Вільнюс, він же й завербував мого колегу Грега. На жаль, Грег втік із-під арешту. Дагмар лише виконавець всіх злочинних діянь.

Від почутого я остовпіла.

— Не хвилюйся, маленька. Не думай про це!

— Дане, ти запитував, чи довіряю я тобі, але не дав відповісти!

Ми дивилися одне на одного не відводячи погляду. Даніель стиснув талію.

— І яка твоя відповідь?

— Так, я тобі довіряю. Не лише свої думки, серце, але й тіло.

Я стала навшпиньки й зробила те, що хотіла. Не очікувала, що з мого боку все відбудеться з несамовитим натиском та бажанням відчути не лише його вуста. Я почала цілувати нижню губу Даніеля та м’яко кусала її. На мої дії Дан відкривав свої губи та обережно намагався дістатися до мого язика. Поцілунок покривав кожен міліметр моїх губ. Він, ніби розуміючи моє бажання, міцно обійняв, підхопив за спину та підняв. Від його дотиків та вуст я зійшла з розуму. Обхопила його шию і видала стогін, який зірвався з губ. Я бажала ще продовження й не хотіла зупинятися. Коли стало не вистачати повітря, хотіла відсторонитися, але Даніель притиснув ще сильніше. Відчула, як внизу живота приємно занило. Відчула його напругу. Даніель повільно й ніжно торкнувся кінчиком язика до мого піднебіння. Даючи змогу перевести подих, відсторонився, але продовжував цілувати губи, раз за разом кусаючи їх. Наші чола торкнулися, і я розплющила очі. Згусток червоної фарби покрив обличчя, але здавалося, що не лише обличчя, але й все тіло. Ми деякий час мовчали. Даніель продовжував тримати мене над землею, а я обвивати руками його шию.

— Маленька, — промовив на вухо, — що ж ти робиш? Ти руйнуєш мої кордони, — засміявся. — Така тендітна, ніжна та сексуальна, а гірше урагану Катріна.

Ми продовжили дарувати одне одному насолоду в машині. Поцілунки ставали більш нахабними, дотики — брутальними. Його руки блукали спиною, а коли перейшов на живіт, потім плавно руки перемістив на груди та стиснув їх, застогнали в унісон, від чого почали разом сміятися. Якби Даніелю не потрібно було їхати додому, потім збиратися на чергування, вечір би закінчився епічно!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍