Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

— Більше не роби так! — його обличчя було близько. Я відчула його подих і почала дихати разом із ним в унісон. — Я можу й не втриматись!

По тілу почав бігти табун мурах. Широко відкрила очі й побачила, як його сірі очі блукали моїм тілом. Необачно вигнула спину, і Даніель видав стогін.

— Вибач, я не втрималась, — прошепотіла. Все було так банально сказано, але інших слів не підібрала.

Ох, Міро, краще б мовчала. Даніель опустився нижче, але продовжив тримати мої руки поверху. Наші пальці переплелися. Я очікувала його подальші дії, тому, закусивши нижню губу, покірно чекала. Спочатку він поцілував між грудьми, потім, не відриваючи губ від тіла, піднявся вище. Права ключиця, ліва ключиця, шия. Я не витримала й голосно видихнула. Даніель ніжно та повільно пестив поцілунками моє обличчя, але губ не торкався. Мені було солодко, але разом із цим почуття сорому поглинуло мене. Коли чоловік звільнив одну руку та обхопив талію, я різко відштовхувала його та, задихаючись, хотіла втекти. Він перейняв мене й, обхопивши тіло, руки склав навхрест на грудях, промовив на вухо:

— Тепер я попрошу залишитися, — поцілував у плече. — Не бійся, маленька, я не ображу.

Від всіх почуттів та емоцій, які вирували в мені за весь проведений час із Даніелем, я здалася. Повернулася та занурилася обличчям у його шию.

Дан підхопив моє обм’якле тіло, і вже через хвилину я лежала на його грудях. Він поцілував у скроню й промовив:

— Спокійно відпочивай, моя особиста біда.

Відчуття сорому не пройшло, але коли Дан почав гладити спину, на мене це подіяло, як заспокійливе.

— Даніелю! — закричала й миттєво піднялася.

У скронях загуділо від різкого підйому.

— Міро, я поряд! — чоловік присів на край ліжка.

— Ви-бач! — опустила очі.

— Міро, що з тобою трапилось?

Від його питання підняла голову й округлила очі.

— Що ти маєш на увазі?

Питання на питання.

Я машинально відповзла на край дивану, але була перехоплена руками чоловіка. Дан навис наді мною.

— Що ти робиш? — прошепотіла.           

Даніель ніби сканував моє обличчя. Наблизився й легко поцілував у губи. Відсторонився, потім знову поцілував, ніжно, без натиску й так невимушено. Я не лише перестала дихати, але й перестала кліпати. Застигла. Він знову поцілував, але на цей раз не лише в губи, а повільно та плавно, не відриваючись від тіла, цілував чоло, щічки, ніс, шию. Я затремтіла. Дан відсторонився.

— Так ти розповіси, що трапилось?

— Даніелю, я не розумію твого питання! — нахмурилася. Встати не змогла, тому що чоловік навис наді мною і не давав поворухнутися.

Він пильно дивився на мене, і я відвела погляд.

— Я відчуваю себе... як би правильно це сказати, зламаною! — кожне слово давалося тяжко. — Я не відчуваю себе в безпеці. Навіть тоді, коли поїхала у стрілецький клуб із подругою, у мене розпочалася паніка. Я бачу образ того покидька, — сльози почали текти по щоках, — і гнів, ненависть роз’їдають душу.

Даніель підняв мене за спину. Тепер я сиділа навпроти нього.

— Збирайся!

Підняла брови.

— Куди?

Даніель не відповів. Встав із дивану, і мені прийшлося збиратися. Дякую Богу, що сьогодні вихідний день і мені не потрібно поспішати на роботу. Я ліниво дійшла до ванної кімнати та повільно почала збиратися. Доторкнулася до шиї, вуст, щоки й усміхнулася своєму зображенню. Я ще й досі відчувала на собі його подих і поцілунки. Довірилася не лише йому, але й собі.