Вільям Форд Гібсон - Нейромант

– У всіх класна, – відповів Фін, кидаючи під ноги сигарету й розтираючи її підошвою, – але не всі можуть доступитися до неї. Митці можуть здебільшого, якщо вони бодай чогось варті. Якби ти наклав цей конструкт на дійсність, на Фінову крамницю на краю Мангетена, то побачив би різницю, але не таку вже разючу, як думав. Пам’ять голографічна у твоєму випадку, – Фін потягнув себе за дрібне вухо. – А в моєму – ні.

– Тобто – голографічна? – Слово нагадало йому про Рів’єру.

– Голографічність – це найближче, що можна застосувати для представлення людської пам’яті, от і все. Але ви цього досі не зробили. Ви, люди.

Фін ступив уперед і відхилив свою обтічну голову, щоби роздивитися Кейса.

– Може, якби зробили, то мене не існувало б.

– А це як розуміти?

Фін знизав плечима. Його подерте твідове пальто було надто широким і не осіло назад, коли він опустив плечі.

– Я намагаюся помогти тобі, Кейсе.

– Чому?

– Бо ти мені потрібен. – Знов показалися великі жовті зуби. – А я потрібен тобі.

– Брехня собача. Ти можеш мої думки читати, Фіне? – Він скривився. – Тобто – Мовчозиме?

– Думки не читають. Бачиш, ти досі тримаєшся за поняття, нав’язані тобі друкарством, а ти ж майже неписьменний. Я маю доступ до твоєї пам’яті, але це не те саме, що твої думки. – Він запустив руку в розкритий корпус старовинного телевізора й витягнув звідти срібно-чорну вакуумну трубку. – Бачиш оце? Частка мого ДНК, так би мовити… – Він відкинув трубку в тінь, і Кейс почув, як вона тріснула й розсипалася. – Ви весь час будуєте моделі. Кам’яні кола. Собори. Духові органи. Арифмометри. Знаєш, я не уявляю, чому я тут зараз. Але якщо сьогоднішній набіг пройде вдало, це означатиме, що вам нарешті вдалося щось путнє.

– Поняття не маю, про що ти говориш.

– Це абстрактне «вам». Вам – вашому видові.

– Ти вбив тих тьюрингів.

Фін знизав плечима.

– Таки так, довелося. Дивно, що тобі не насрати: вони б тебе пристрелили й двічі не думали б. Хай там як, а сюди я тебе привів, бо нам треба про дещо поговорити. Пам’ятаєш оце? – У руці Фін тримав осине гніздо з Кейсового сну. Від запаху пального в закритому приміщенні ніде було сховатись. Кейс відступив назад до стіни мотлоху.

– Ага, то був я. Наклав голографічний спалах на вікно. Цей спогад я витягнув, коли тоді вперше вирубив тебе. Знаєш, чому це важливо?

Кейс похитав головою.

– Бо, – тут гніздо раптом зникло, – з усього, що тобі відомо, ця штука найбільше нагадує те, чим хочуть стати Тессьє-Ешпули. Тільки в людській подобі. Стрейлайт – це майже гніздо, принаймні він мав слугувати гніздом. Гадаю, тобі мало б від цього полегшати.

– Полегшати?

– Якщо знатимеш, що вони таке. Ти мене вже якийсь час ненавидів до смерті. Це добре. Ненавидь натомість їх. Різниці ніякої.

– Слухай, – сказав Кейс, ступивши вперед, – вони в мій бік і не чхнули. А от ти… – Та розгніватися не виходило.

– То ненавидь Тессьє-Ешпулів, вони мене створили. Та французька мала казала, що ти свій біологічний вид зраджуєш. Казала, я демон. – Фін вишкірився. – Та яка різниця. Тобі треба ненавидіти когось, доки все це не скінчиться. – Він відвернувся й пішов углиб. – Ходімо, трохи покажу тобі Стрейлайт, доки ти ще тут. – Він відхилив ковдру, зі шпарини потекло біле світло.

– Бляха, малий, не стій як засватаний.

Кейс пішов услід, розтираючи обличчя.

– Гаразд, – сказав Фін і схопив його за лікоть. Їх винесло повз заяложену ковдру в хмару пилу, крізь яку обоє випали в коридор вільного падіння – циліндричний, із жолобчастого місячного бетону, перерізаного щодва метри білими неоновими кільцями.

– Господи, – промовив Кейс, падаючи.

– Це парадний вхід, – пояснив Фін під лопотіння твідового пальта. – Якби ми не були зараз у моєму конструкті, а вийшли з нього, коли вийшли з майстерні, то головний вхід був би насправді біля осі Фрісайда. Все це не дуже детальне, бо ти не пам’ятаєш. Хіба тільки цей уривок, ти його бачив очима Моллі…

Кейс спромігся випростатися, але його понесло штопором по спіралі.

– Зажди, я перемотаю, – сказав Фін.

Стіни розмилися. У голові паморочилося від шаленого руху вперед, зміни кольорів, стрімких поворотів вузькими коридорами. Здається, якоїсь миті вони пролетіли крізь кількаметрову стіну, мов крізь спалах чорної темряви.

– Усе, – сказав Фін. – Ми на місці.

Вони висіли посеред ідеально кубічної кімнати. Стіни й стеля обличковані квадратними панелями з темного дерева. Підлогу вкривав блискучий квадратний килим, орнамент повторював схему мікрочипа, ланцюги якого були намічені синьою та червоногарячою вовною. Точно в центрі кімнати, ідеально вписуючись у зображення чипа, стояв кубічний п’єдестал із матового білого скла.

– Вілла Стрейлайт, – мелодійно заспівав інкрустований пристрій на п’єдесталі, – виросла сама із себе й тримається сама на собі. Вона – хитромудра готична примха. Кожне приміщення у Стрейлайті має свою таємницю, є частиною безкінечної анфілади камер, з’єднаних переходами, сходовими клітинами – склепінчастими, мов нутрощі, де погляд щоразу впирається в зарізкі повороти, чіпляється за пишно оформлені ширми, порожні алькови й ніші…

– Це твір Три-Джейн, – пояснив Фін, витягаючи з кишені партагасину. – Написала, коли їй було дванадцять. На курс семіотики.

– Архітектори Фрісайда немало намучилися, щоби приховати істину: нутрощі веретена влаштовані за цілком банальною і точною логікою, якій підпорядковується вмеблювання готельного номера. Внутрішня поверхня корпусу Фрісайда безнадійно заросла буйними й розгалуженими утвореннями, форми яких перетікають одна в одну, переплітаються, зростаються в єдиний стовбур, що веде до надщільного мікросхемного ядра – до корпоративного серця нашого клану, до кремнієвого циліндра, проточеного вузькими технічними тунелями, іноді завширшки лишень із долоню. У тих тунелях юрмляться блискучі краби, у тих тунелях рояться дрони, що вичікують на найменшу ознаку мікромеханічного розладу чи саботажу.

– Це її ти бачив у ресторані, – нагадав Фін.

– У часовому масштабі орбітального архіпелагу, – вела далі голова, – наш рід давній, і щільна звивистість нашого житла свідчить про наш вік. Та свідчить вона не тільки про це. Стрейлайт як знакова система звертається до метафори відсторонення, закутості, заперечення осяйної всебічної безодні поза обшивкою веретена.

Тессьє та Ешпули піднялися гравітаційним