Вільям Форд Гібсон - Нейромант

цей сектор мережі, мов мухи на гівно. А твій бос, Кейсе, каже, що пора. Каже запускатися, і негайно.

Кейс перейшов на координати Фрісайда.

– Ану пусти мене на сек…

Матриця розмилася й розшарувалася, коли Рівний виконав кілька хитрих стрибків зі швидкістю й точністю, що змусили Кейса зіщулитися від заздрощів.

– Всратися, Діксі…

– Всратися було, коли живий був. Зараз уже таке. Мамо, диви, як я вмію!

– А це воно, так? Великий зелений прямокутник зліва?

– Так точно. Ядро корпоративної бази даних «Тессьє-Ешпул СА», і ту кригу наморозили двоє їхніх штучних друзів. Не гірше, ніж у військових, я б сказав. Така крига й пекло заморозить, кажу тобі, чорна, як могила, і слизька, як скло. Спалить тобі мізки, тільки глянеш на неї. Підійдемо ближче, і вона тобі маяків у сраку напхає по самі вуха, а ще дасть знати всім директорам Т-Е про твій розмір ноги і про те, скільки в тебе сантиметрів у трусах.

– Не так уже й хочеться, правда? У сенсі, вже тьюринги на хвості. Я думав, може, нам би з цього діла виписатися, поки не пізно. Я тебе заберу.

– Серйозно? Без бе? І не хочеш глянути, що вміє ця китайська програма?

– Ну, я… – Кейс тупо дивився на зелені стіни тессьє-ешпулівської криги. – Знаєш, хрін з ним. Робимо набіг.

– Під’єднуй картридж.

– Чуєш, Мелкаме, – сказав Кейс, вимкнувшись, – я сидітиму в тродах довго, може, годин вісім підряд.

Мелкам знову курив. Кабіна потонула в димі.

– Тож я не зможу в ніс ходити…

– Нічого, ман. – Зайонець зробив високе сальто вперед, порився в сітчастій торбі на блискавці й витягнув звідти стерильний бульбашковий пакет із прозорою трубкою й чимось іще.

Мелкам назвав той пристрій техаським катетером. Кейсові він геть не сподобався.

Зайонець підніс картридж до гнізда, зупинився на мить і ввів його до кінця.

– Так, – сказав Кейс, – працюємо. Слухай, Мелкаме, якщо щось піде аж надто не так, стисни мені ліве зап’ястя. Я відчую. Якщо ні – роби, що скаже «Хосака».

– Ага, ман. – Мелкам підкурив черговий косяк.

– І ввімкни скрубер. Не хочу, щоби ця хрінь зв’язувалася з моїми нейромедіаторами. У мене й без того вбивчий бодун.

Мелкам вишкірився.

Кейс увімкнувся знов.

– Йоханий бабай, ти тільки глянь на це, – сказав Рівний.

Навколо них розгортався китайський вірус. Різнокольоровий серпанок, чиї незліченні прозорі шари весь час ворушилися й рекомбінувалися. Мінливий, неймовірно великий, він височів над ними, затуляючи безодню.

– Здоровенний, гнида, – сказав Рівний.

– Гляну, як там Моллі, – сказав Кейс і перемкнувся на симстим.

Вільне падіння. Відчуття було таке, наче пірнаєш у кришталево прозору воду. Моллі чи то піднімалася, чи то спускалася тунелем із жолобчастого місячного бетону. Щодва метри тунель освітлювали білі неонові кільця. Зв’язок був одностороннім. Він не міг говорити до неї. Перемкнувся.

– Що я тобі скажу, це в нас рідкісний паразит. Просто бомба. Ця хрінь тупо невидима. Винайняв на двадцять секунд той рожевий кубик, чотири стрибки зліва від Т-Е, щоби звідти глянути, який у нас вигляд. А ніякий! Нас там нема.

Кейс обшукав матрицю навколо тессьє-ешпулівської криги, знайшов рожеве утворення – шаблонну комерційну базу даних – і підсунувся до нього.

– Може, воно діряве.

– Може, але я сумніваюся. А от наш малюк військовий. І новий. Не реєструється. Якби нас зареєстрували, то сприйняли б як китайське розвідувальне вторгнення, але нас досі ніхто не розсекретив. Може, навіть люди зі Стрейлайту не помітили.

Кейс подивився на глуху стіну, що затуляла Стрейлайт.

– Ну, – сказав він, – це ж перевага, правда?

– Може. – Конструкт знову відчутно засміявся. Кейс зіщулився. – Я для тебе дещо накопав про нашого Квана версії одинадцять. Він справжній друг, доки ти над ним головний, – тримається чемно й завжди поможе. Англійську непогано знає. Чув колись про повільні віруси?

– Ні.

– А я колись чув раз. Тоді їх тільки розробляли. Наш Кван саме такий. Не буриться, не врізається – радше взаємодіє з кригою настільки повільно, що вона цього не відчуває. Логіка на робочому кінці Квана, типу, налипає на логіку цільової криги, роз’їдає її, мутує сама, і її вже годі відрізнити від логіки криги. Коли ми всередині, запускаємо основні програми, вони циклічно змінюють логіку криги, заговорюють їй зуби. Стаємо її сіамським близнюком, доки вона це помітить і засмикається. – Рівний засміявся.

– Якби ж ти ще сьогодні не такий грайливий був, мужик. Мене твій сміх до спинного мозку пробирає.

– Шкода, – сказав Рівний. – Що за життя без сміху старому небіжчику?

Кейс клацнув перемикачем.

І провалився в металобрухт і запах пилу, долоні роз’їхалися, коли він упав ними на глянцевий папір. За спиною щось гучно повалилося на підлогу.

– Ти чого, – сказав Фін, – попустися трохи.

Кейс розпластався на купі пожовклих журналів, білі зуби фотомоделей звідусіль блискали на нього в сутінках «Метро Голографікс». Галактика мрійливих усмішок. Він лежав, доки серце трохи не заспокоїлося, вдихав запах старих журналів.

– Мовчозим, – промовив він.

– Ага, – сказав Фін десь із-за спини. – Шариш.

– Іди в сраку. – Кейс сів і заходився розтирати руки.

– Та нууу, – сказав Фін і виступив із ніші в стіні брухту й мотлоху. – Так для тебе краще, малий.

Він витягнув «Партагас» із кишені пальта й підкурив одну. Запах кубинського тютюну заповнив приміщення.

– Хочеш, щоби я до тебе приходив у матриці в образі неопалимої купини? Ти там нічого не пропустиш. Година тут – це лише кілька секунд там.

– Ти не думав, може, мене нервує, коли ти приходиш перевдягнутий моїми знайомими? – Кейс підвівся, обтрушуючи бліду пилюку з чорних джинсів. Розвернувся, подивився на брудні вікна, зачинені двері на вулицю. – Що там? Нью-Йорк? Чи там усе закінчується?

– Ну, – сказав Фін, – це, типу, як те дерево, січеш? Падає в лісі, але навколо, можливо, немає нікого, хто це почув би.

Він показав Кейсові свої важкі жовті зуби й пихнув сигаретою.

– Можеш піти погуляти, як хочеш. Усе там. Принаймні частини всього, які ти хоч раз бачив. Це пам’ять, розумієш? Я відкачую її, сортую, закачую назад.

– У мене не така класна пам’ять, – відповів Кейс озираючись. Він подивився на свої долоні, перевернув їх. Спробував