Вільям Форд Гібсон - Нейромант

колодязем, аби зрозуміти врешті, що космос збурює в них відразу. Вони збудували Фрісайд, аби припасти до фінансових потоків нових орбітальних островів. Разом зі збагаченням посилювалася їхня ексцентричність, тож вони розпочали роботу, що мала на меті розширення Стрейлайту. Ми замурувалися власними багатствами, вростали самі в себе, творили свій безшовний всесвіт, що складався би тільки з нас самих. Вілла Стрейлайт не знає неба, записаного чи живого. У кремнієвому серці вілли є крихітна кімната, єдине прямокутне приміщення в усій споруді. У ній на простому скляному п’єдесталі стоїть платиновий бюст, прикрашений перетинчастою емаллю, лазуритом і перлами. Його очі-самоцвіти виточені зі штучного рубіна, вийнятого з ілюмінатора судна, яке винесло на орбіту першу Тессьє та повернулося по першого Ешпула…

Голова замовкла.

– І? – запитав Кейс у неї, наче справді сподівався на відповідь.

– Це все, що вона написала, – сказав Фін. – Не закінчила. Мала була. Ця штука – ритуальний термінал, так би мовити. Треба, щоб сюди вчасно прийшла Моллі з потрібними словами. Така от замануха. Можете з Рівним хоч наскрізь ту кригу пробурити китайським вірусом, але сенсу в цьому нуль, доки та штука не почує чарівного слова.

– То яке це слово?

– Не знаю. Можна сказати, що сама моя природа полягає в незнанні цього слова, бо я не можу його знати. Я той, хто не відає слова. Якби ти знав, малий, і сказав його мені, я би однак не міг його знати. Таким уже мене створили. Хтось інший має дізнатися його й принести сюди, точно коли ви з Рівним прорветеся крізь кригу й виведете з ладу ядра їхніх баз даних.

– Що тоді станеться?

– Я не існуватиму після того. Мене не стане.

– На це я згоден, – сказав Кейс.

– Та ясно. Але ти пильнуй свій зад, Кейсе. Моя, е-е-ем, інша звивина, здається, полює на нас. Ще одна неопалима купина надто схожа на першу. Та й Армітідж потроху з’їжджає.

– А це як розуміти?

Але оббита деревом кімната зібгалася вздовж борозен, прокладених під неможливими кутами, й відлетіла в кіберпросторове ніщо паперовим журавликом.

15_ 

– Хочеш мій рекорд побити, синку? – запитався Рівний. Знову смерть мозку, п’ять секунд.

– Ану чекай, – відповів Кейс і перемкнувся на симстим. Моллі сиділа навпочіпки в темряві, спершись долонями на грубий бетон.

КЕЙС КЕЙС КЕЙС КЕЙС. Літери й цифри його імені запульсували на цифровому дисплеї її лінз – Мовчозим попереджав її про присутність Кейса.

– Класно, – сказала вона. Відхилилася на п’яти, потерла долоні одна об одну, хруснула пальцями. – Де тебе носило?

ЧАС МОЛЛІ ЧАС НЕ ЖДЕ.

Вона натиснула язиком на нижні передні зуби. Один трохи ворухнувся – ввімкнув світлові мікропідсилювачі. Рух поодиноких фотонів у темряві вони конвертували в електронний пульс. Бетон навколо зробився примарно-блідим і зернистим.

– Гаразд, солоденький. Тепер трохи пограємося.

Її схованка виявилась якимось технічним тунелем. Моллі вибралася з нього, відчинивши фігурну вентиляційну решітку з окисленої міді. Він частково бачив її руки й зрозумів, що вона знову в міметичному комбінезоні. Під ним відчувалася знайома тіснота тонкої шкіри штанів. Під пахвою в неї щось було – у кобурі чи на перев’язі. Вона підвелася, розстебнула комбінезон і торкнулася картатого пластмасового руків’я голкостріла.

– Чуєш, Кейсе, – ледь прошепотіла Моллі. – Ти слухаєш? Розповім тобі дещо… Був у мене хлопець колись. Ти мені трохи схожий на нього… – Вона роззирнулася, ретельно оглянула коридор. – Звали його Джонні.

Низький склепінчастий коридор був з обох боків заставлений десятками музейних стендів – старовинних на вигляд ящиків із коричневого дерева зі скляними вітринами. На тлі природних вигинів коридорних стін вони виглядали незграбно, так наче їх принесли й розставили в рядок задля якоїсь забутої мети. Щодесять метрів коридор освітлювали білі кулясті бра на блідих мідних кріпленнях. Підлога була нерівна, і коли Моллі рушила коридором, Кейс побачив, що знизу кількома шарами абияк розкидано сотні невеликих різномастих підстилок. Подекуди вони лежали в шість шарів, і підлога через це була м’яка, мов плетена вручну вовняна клаптикова ковдра.

Моллі майже не звертала уваги на шухляди та їхній вміст, і це його дратувало. Доводилося вдовольнятися її байдужими поглядами, які вихоплювали то уламки керамічного посуду, то старовинну зброю, то якусь штуку, так щільно забиту іржавими цвяхами, що її годі було розпізнати, то зітлілі клапті гобеленів…

– Розумієш, мій Джонні був розумничок, реально талановитий пацан. Починав сховом на Меморі-лейн, у голову поставив купу чипів, де клієнти ховали дані. Коли ми познайомилися, йому впав на хвіст як, і я порішила того найманця. Не технікою взяла, просто пощастило, та все-таки порішила. І відтоді ми з Джонні були солодка парочка, Кейсе. – Вона ледве ворушила губами. Він відчував, як вона вимовляє слова, голосно говорити не було потреби. – Винайняли сквід, аби розпізнати сліди всього, що бувало в голові Джонні. Він записав отримані дані й почав розкручувати на бабло вибрану клієнтуру. Давню клієнтуру. А я була при ньому колектором, бойовиком, охоронцем. Реально щаслива була тоді. Ти, Кейсе, був колись щасливий? Джонні був моїм хлопчиком. Працювали з ним разом. Як напарники. Зустріла його десь через два місяці після того, як пішла з лялькового борделю.

Вона зупинилася, підкралася до різкого повороту й рушила далі. Полірованих музейних стендів побільшало. Їхній колір нагадував Кейсові тарганячі крила.

– Солодка парочка, ішли нога в ногу. Так, наче ніхто нас не зачепить. Я б не дозволила. Певно, якудза про Джонні так і не забули. Бо я вбила їхнього найманця. Бо Джонні їх попалив. А яки – вони такі, що можуть собі дозволити діяти поволі, мов равлики срані, вони повзтимуть за тобою роками. Дозволять усе життя прожити, аби тільки тобі було більше втрачати, коли прийдуть поквитатися. Терплячі, мов павуки. Такий у них павучий дзен.

А я тоді не знала про це. А коли й знала, то вважала, що нас це не стосуватиметься. Коли молодий, віриш у свою винятковість. Я була молода. Потім вони повернулися – ми саме прикидали, чи достатньо заробили, аби відійти від справ і, може, поїхати десь у Європу. Ми обоє не дуже-то й знали, що там робити, якщо не працювати. Але ми жирували, мали рахунки в швейцарських орбітальних банках і свій дім, де повно іграшок та меблів. Такі штуки розслабляють.

Перший, хто прийшов від них, був гарячий хлопець. Я