Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Літери стрибають як божевільні, рядки повзуть то вгору, то вниз, часом їх прикрашають потворні краплі, я не можу спинити сльози, і вони стікають по щоках та падають на аркуш. Але це не має значення, головне, що суть послання зрозуміла.

Посипаю аркуш піском, висушую чорнило, акуратно згортаю і біжу шукати посланця. Ой, якби вірна Ліна не поїхала провідати хвору маму, то тут і питань не було б, але її немає, а мені терміново потрібно знайти людину, якій можна довіряти.

Сунувши записку в руку кухаря на кухні й заплативши цілий срібний пенні за послугу, я повертаюся до своїх покоїв. Тепер залишається лише чекати. Чекати та сподіватися.

Коли мої двері з гуркотом відкриваються і в кімнату вривається розлючений Лейтон, я вже розумію, що нічого не вийшло.

— Ах, ти лярва! — кричить, бризкаючи слиною, і боляче хапає за руку. — Як посміла за мною підглядати!

Пронизливо скрикую, відчуваючи як вивертається моє плече.

— Я тебе зараз примушу з'їсти цю записку!

Схлипую, коли починає обертати моє довге волосся, зав’язане стрічкою, навколо руки. У такому гніві я його ніколи не бачила. Він і раніше любив морально знущатися з мене, але руки не розпускав ніколи.

Щоку обпалює ляпас.

— Не треба! — видавлюю з себе крізь сльози. — Лейт, відпусти мене! Мені боляче!

— Тебе треба провчити, Ево, щоб більше не тицяла свій допитливий ніс, куди не слід. І провчити гарненько, — шепоче на вухо. 

Рука переміщується на шию. Стискає так, що повітря вистачає лиш на краплю.

— Я більше не буду… ― хриплю.

— Обіцяєш! — його губи майже торкаються моєї щоки, і від цього мене нудить. 

Легені горять. Крихти кисню, що були в них, я витратила на останні слова.  

Киваю. 

— Тоді чудово, люба сестричко, — ляпає мене по щоці, нарешті послаблюючи хватку. 

Хапаю відкритим ротом повітря, ковтаю спрагло болючим горлом. Притуляю до шиї долоню. 

— Ти вийдеш за маркіза, а своєму хахалю напишеш, що передумала. Або ти хочеш, щоб Даніела жила на вулиці чи продавалась в публічному домі, щоб прогодувати своїх дітей?

— Ні, — хитаю головою.

— Хороша дівчинка… — криво посміхається, несподівано різко хапає за комірець і цілує в губи. — Слухняна, мила сестричка. Ти мені така подобаєшся…

Коли він виходить, мене довго нудить у ванній. І лише потім, прополоскавши рота м'ятною водою і почистивши зуби порошком, я згортаюся калачиком у ліжку і знову починаю плакати.

Мені шкода і Дані, і її діток, і сина Теодора, і шкода себе також. Але якщо на свою долю я не можу впливати, то їх змінити точно мені під силу. Вийшовши заміж за старого, я врятую сестру. А якщо маркізу потрібен камінь і він вимагатиме від мене його дістати, то я перша схоплю його та загадаю бажання. Загадаю, щоби маленький хлопчик десь на іншому кінці країни став здоровим. Я обіцяла графу і я зроблю це! Адже я Еванжеліна Реглей, єдина керуюча часом.

***

Мої повіки різко розплющуються, кімната перед очима ще якийсь час кружляє, але незабаром припиняє. Обережно повертаю голову спочатку праворуч — упираюсь поглядом у стіну, а потім ліворуч — у кріслі перед ліжком темний силует. У неосвітленій спальні важко розгледіти, хто влаштувався біля мене, але звідкись знаю, що це Теодор.

Моя рука безвільно лежить поверх покривала, і її ледь відчутно, ніжно обхоплює чоловіча долоня. Відчуваю тепло та силу, й неймовірний спокій. Цей жест наче промовляє — все буде гаразд, я з тобою.

За вікном розлилася ніч, слабкий вітерець ледь колише фіранки, наповнюючи приміщення солодким ароматом квітів. Годинник цокає, відраховуючи час — здається на межі між сном і реальністю, чула як він пробив три по півночі. Теодор солодко спить, злегка схиливши голову. Цікаво, скільки часу він так пильнує біля ліжка. І власне, чому я в ліжку? Як потрапила сюди?

В голові гуде, наче у вулику. Наморщую лоба, намагаючись пригадати, здається, останнє, що пам’ятаю — нашу розмову та запрошення на вечерю. Був ранній вечір, а тепер... тепер глуха ніч.

Ковтаю грудку в горлі — виходить я близько десяти годин пробула у спогадах Еванжеліни. Так довго… Лячно. Здається, я пірнаю туди все на довше й на довше. А раптом, колись не повернусь… Волосся на потилиці стає дибки. Ніяково смикаю рукою, і пальці Емерея рефлекторно замикаються. Кидаю зляканий погляд, але він продовжує спокійно спати.

Намагаючись не розбудити, теж затихаю і починаю обмірковувати те, що дізналась.

Отже, Ева все-таки не була жорстокою зрадницею і брехухою. Нещасна дівчинка опинилася між двома вогнями, намагаючись допомогти відразу обом. Не знаю чому, але на душі стає легше. Займати тіло людини, що була благородною та чесною набагато приємніше, ніж зрадниці.

Мені шкода нещасну, стільки натерпітись від зятя, потім від чоловіка. Доля жінки в цьому світі жахлива й незавидна. Ти лиш мішок з кістками, яким можна розплатитись з боргами, отримати статус у суспільстві чи… як це не грубо звучить, забезпечити здоров’я власних дітей. Навіть Теодор намагався її використати, звісно, вона була не проти. Проте чи допоміг би він, якби Ева не була Реглей?

Жаль, звичайно, що пташка мені не показала, де камінь Міана, втім, я і не сподівалася особливо. Але Гленна треба якнайшвидше вилікувати й чекати, коли прийде підказка ззовні, якщо вона взагалі прийде, безглуздо. Варто пошукати інший вихід.

Теодор, ніби відчувши, що я вже прийшла до тями, глибоко зітхає і прокидається. Рівно сідає в кріслі.

— Ева? — його голос трохи хриплуватий після сну. — Як ти? Давно прийшла до тями? ― проводить долонею по обличчю, струшуючи залишки дрімоти.

Разом із питаннями він випускає мою долоню, і мені несподівано стає сумно та самотньо. Невже цей звичайний і нічим не примітний жест так багато для мене значив?