Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 19

Таємна галерея з непомітним оглядовим віконцем добре приховує від чужих очей. Але Лейтон знає усі таємні ходи нашого маєтку. А ще про будь-які мої переміщення. На господаря шпигують майже всі слуги й регулярно доносять на мене. Якщо дізнається, що я підглядала, буде непереливки, але мушу ризикнути. Втім, більше за Лейтона мене лякає цей мерзенний старий, який вільно розвалився за столом у хазяйському кріслі. Від страху все всередині стискається так сильно, що навіть вдих зробити боляче. Дуже хочеться втекти, сховатися, закритися у своїх кімнатах. Проте щось утримує.

Це кабінет батьків, і в душі я досі оплакую втрату, хоч минуло вже кілька років. Щоразу, коли чоловік сестри сідає в крісло тата, в мені підіймається хвиля задушливого гніву. Ніби він оскверняє тут усе своєю нахабною тушею. Лейтон не достойний займати це місце, ні скілечки. А тепер тут розвалився цей стариган, і в мене взагалі темніє в очах від люті. Але що можу вдіяти? Я лише безправна приживалка, яка не має ні дому, ні посагу. Єдиний вихід — вдало вийти заміж і назавжди позбавиться Лейтона.

Сумно, що рідні стіни саме через цей шматок людини стали для мене чужими та задушливими. Залишається тільки дякувати всім богам, що гідний кандидат знайшовся. Теодор мені справді подобається. Подобається те, який він спокійний, затишний та впевнений. Поруч із ним я почуваюся людиною, дівчиною, особистістю. А ще не відчуваю у його погляді нічого поганого, недозволеного. Бо останнім часом саме такі погляди мені доводиться відчувати на собі, і навіть кілька разів відбиватися на балу від наполегливих кавалерів, які вважають гарненьку безприданницю легкою здобиччю. Ні, заміжжя мені не пропонують, а ось стати коханкою вже збилася з рахунку скільки. І відверто боюся, що ще трохи, й Лейтон змусить мене погодиться. Єдине, що його зупиняє, гадаю, це репутація сестри, яка теж постраждає разом із моєю.

— То що, Лейтоне, готовий платити за рахунками? — криво посміхається гість, на секунду показавши великі жовті зуби.

— Лерд Хендрік, — зять ховаючи очі, нервово смикає вилогу на рукаві. — Немає в мене. Ні копійки. Навіть придане Еванжеліни вам віддав.

Мої очі стають круглими та величезними, як золоті шилінги. Що означає віддав? Так у мене був таки посаг, у мене були гроші?

— У тебе є будинок… І варто зазначити, дуже непоганий.

Лейтон стає блідіший за полотно і стискає безкровні губи у вузьку смужку. Я притискаю долоню до губ, ледве стримуючи зляканий вигук. Будинок? Наш будинок! Будинок, у якому виросли ми з сестрою, наші батьки, який збудували бабуся з дідусем віддати цьому гидкому лерду!

— Я не можу втратити маєток. Нам тоді не буде де жити, — розгублено кліпає. Він настільки жалюгідний, що я мимоволі повторюю гримасу огиди стариганя.

— Тоді віддавай борг, — байдуже знизує плечима.

— У мене нічим… Благаю. Почекайте трішки, змилуйтесь. Я зберу податок з арендарів…

Я вперше бачу його таким наляканим, невпевненим і пониклим. Як правило він хизується своєю владою й обожнює принижувати всіх, кого вважає нижчим за себе.

— Мене це не влаштовує. Позику я давав під чіткі умови, ти зобов’язався їх виконати. Більше нічого не хочу знати. Сьогодні останній день обумовленого терміну. Або будинок, або гроші!

Серце стискається від страху. Гаразд, у мене скоро буде будинок. А Дані? Вона вагітна, причому двійнею... Куди вона піде з дітьми? Доля зятя мені абсолютно байдужа, але сестра та племінники…

На лобі у Лейтона виступає піт, він нервово промакує його мереживною хустинкою.

— Хіба що… — раптово робить багатозначну паузу гість. — У мене є пропозиція...

І чомусь ці слова лякають мене не менше, ніж думки про майбутню втрату родового гнізда.

— Яка? — Лейтон одразу жвавішає, улесливо дивиться на Хендріка.

Губи лерда кривляться в зневажливій усмішці, ніби він дивиться на якусь гидку й бридку комаху. Судячи з усього, саме таким він і вважає чоловіка моєї сестри.

— Я хочу Еванжеліну!

Спочатку мені здається, що я не дочула. Як можна мене хотіти? Навіщо я йому взагалі?

— Еванжеліну? Навіщо вона вам?

Від подиву навіть забуває про улесливий тон, і питання виходить трохи різким. Це явно не подобається лерду, і він невдоволено хмуриться.

— Не твоя справа, щеня! — різко підводиться.

— Так-так, ви маєте рацію, — знову починає плазувати. — Але я не можу. Ева заручена з графом Емереєм.

— Так скасуй заручини.

Стискаю кулаки від безсилля і закушую до крові губу. Ох, всесильні предки, тільки не це, ні!

— А поки ти думаєш, я тобі щось покажу цікаве, — стариган починає розкладати трохи жовтуваті прямокутнички на стільниці. — Це твої боргові розписки. Я їх викупив ... Всі до єдиної. І мабуть, тут набагато більше боргів, ніж здатний покрити твій будинок.

У зятя смикається кадик, а лоб знову потіє.

— Я згоден, — видавлює він, а в мене в душі розливається дивне заціпеніння. Немов я померла там, усередині, немов я не можу більше нічого відчувати. Можливість жити нормальне життя вислизає, як пісок крізь пальці. І граф, і маленький хворий хлопчик, і будинок із садом на березі темно-синього моря…

— От і чудово, — лерд Хендрік тріпає його по щоці, наче цуценя, і починає збирати векселі.

— Невже вона варта всього цього? — Здивовано запитує Лейтон, обвівши рукою папери на столі.

— О, щеня, вона коштує набагато більше, — мрійливо закочує очі, ледь не захлинаючись слиною.

Саме в цей момент я розумію, що він знає мою таємницю.

Втекти у свої покої стає справою кількох хвилин, а там я вже строчу записку Теодору. Він може допомогти. Повинен. Я теж йому потрібна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍