Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Відчуваючи неприємні емоції й подумки перебуваючи в досить поганих спогадах, я раптом відчула дещо дивне. Тієї самої миті, коли долоня торкнулася його прохолодної сірої шкіри, я побачила й відчула те, що не повинна була відчувати й тим більше бачити.

Перед очима ніби виникли дерева з незвичайними рожевими квітами. Ніколи раніше не бачила такі великі квітки, наче гарбузи. Де це такі рослини можуть рости? Картинка раптово змінюється, і я бачу вже щось віддалено схоже на круглу площу, як у нас у селі. Зазвичай на таких збирається народ, щоб знову поскаржитися на старійшину і його свавілля. Тут теж натовп, але вони наче не важливі, просто розмиті фігури на фоні.

У моїх руках зброя, чимось трохи схожа на спис. Стискаю її з усієї сили й дивлюся на свого супротивника. Навпроти стоїть сіренький, темно-каштанове волосся заплетене в косу, зелені очі й доволі миловидна зовнішність: тонкі губи, широкий рот, великі очі, гострий прямий ніс. На шиї підвіска зі срібним маленьким клинком, дуже схожим на той, що я намагалася всадити в шию сіренькому. На його плечі й животі рани, з яких сочиться червона кров. Усміхаюся, відчуваю задоволення від його болю і страждань. Сіренький з косою у відповідь на мою посмішку щось несамовито кричить і кидається на мене з таким же дивним списом. На його обличчі така злість і бажання вбити, що мені цілком логічно злякатися, але я не лякаюся, навпаки, здається, я... щаслива?

Картинка зникає, коли мене раптом штовхають так сильно, що падаю на землю. Кілька секунд узагалі не розумію, що зі мною сталося і де взагалі перебуваю. У моїй душі все ще панує чуже й недоречне для теперішнього моменту почуття - щастя. Воно змушує мене криво посміхатися, відчуваючи в роті присмак власної крові від прикушеного язика. Дивлюся тільки на одну істоту, яка могла штовхнути мене з такою силою, що я могла прикусити собі язик. Він стоїть, прикривши очі своєю металевою клешнею, сама його поза говорить, що щось не так. Прибирає руку від обличчя, і ми зустрічаємося поглядами. Його міміка й очі ніколи ще не здавалися мені такими живими, звичайними, а не відсторонено-холодними, як раніше.

- Що це було? - наважуюся запитати, але тут же шкодую про це.

Монстр одним кроком опиняється біля мене і силоміць ставить на ноги, але цього разу не тримає, а одразу відходить так, щоб не змогла доторкнутися до нього. Йому є чого побоюватися, моя рука сама мимоволі потягнулася до обличчя монстра, мені на мить захотілося перевірити, що це, чорт забирай, було таке.

- Не смій до мене торкатися! - кричить так голосно і несподівано, що здригаюся всім тілом і ховаю руку за спиною. - Ніколи не смій до мене торкатися!