Абір Мукерджі - Необхідне зло, Абір Мукерджі

до смаку, капітане? — запитала вона з акцентом, який я визначив би як щось середнє між британською публічною школою та швейцарським пансіоном для благородних дівиць.

Вона була справжньою красунею, та й хто б очікував іншого від юної дружини магараджі. Великі карі мигдалеподібні очі, певна доля загадковості.

— Навпаки,— відповів я.— Просто чомусь утратив апетит.

Вона помітила мої погляди в бік Енні та принца Пуніта.

— Так,— погодилася вона, делікатно торкнувшись серветкою губ,— я вас розумію, враховуючи обставини.

Її слова допомогли змусили мене взяти себе в руки. Невже мої емоції такі очевидні?

— У такий час неправильно було б віддаватися насолоді,— продовжила вона, нагородивши принца важким презирливим поглядом.

Саме тут ми почули голос принца.

— Люба моя міс Ґрант,— казав він.— Ви неодмінно маєте побачити Лазурний Берег. Більше такого місця не знайдеш.— Він повернувся до Фіцморіса.— Слухайте, сер Ернесте. Ви ж маєте яхту, чи не так? Не позичите її мені на кілька тижнів?

— Авжеж, Ваша Високосте,— погодився старий англієць.— Із задоволенням.

Магарані має рацію. Моя ворожість до принца зростала, і хоча народилася вона з його намірів закадрити Енні, я не міг позбутися думок, якою ж треба бути людиною, щоби планувати круїз по Середземному морю, коли ти власноруч запалив братове погребальне багаття лише кілька годин тому.

Вечеря несподівано закінчилася, і для мене то було справжнім полегшенням. Магараджа щось прошепотів слузі, той допоміг йому повільно підвестися. Старий поморщився, і третя магарані, помітивши біль чоловіка, піднялася і поквапилася до нього. Вибачившись, королівська пара вийшла з кімнати.

Єдиним, кому явно не сподобався такий поворот подій, був Пуніт, але невдовзі він уже запросив решту гостей повернутися до салону. За наказом принца слуга завів грамофон, і кімнату наповнив голос Чарлза Гаррісона, який співав щось нестерпно солодке про яблуневий цвіт.

Мені край потрібно випити.

— Чарочку на ніч? — запропонував я Не Здавайся.

Він похитав головою, і, якщо чесно, вигляд сержант мав такий, ніби алкоголю в ньому більше, ніж годиться.

— Ну хоча б одну,— сказав я.

— Гаразд, сер,— зітхнув він.— Вип’ю віскі, але зовсім трохи.

— Оце наш хлопець,— похвалив я і пішов до бару за двома подвійними порціями.

— Ну, що скажете про папери в кабінеті Ґолдінґа? — запитав я через кілька хвилин по тому, вручаючи сержанту бокал.

Він із підозрою зважив його в руці та зробив ковток.

— Людиною він був дуже доскіпливою. Занотовував усе, від виплат наложницям до оплати шліфування алмазів. Мені потрібно більше часу, щоб із усим розібратися, сер. Я сподівався ще завтра на свіжу голову попрацювати.

— Ви знайшли документи, над якими він працював для принца Адгіра: оцінка вартості копалень?

— Ще ні...— Він помовчав.— Дивно, але я знайшов багато робочих документів — розрахунки вартості видобутку, геологічні огляди тощо,— але самого звіту так і не знайшов. Навіть чернетки.

— Може, він їх знищив?

Не Здавайся похитав головою.

— Він зберігав записи про платню нянькам за дванадцять років. У мене склалося враження, що він узагалі ніколи нічого не знищує.

— Гадаєте, хтось міг забрати цей звіт? — запитав я.

— Можливо, сер.

— Хто виграє від цієї крадіжки?

— Той, кому потрібно зіпсувати плани з продажу копалень Англо-Індійській діамантовій корпорації,— знизав він плечима.

— Але ж це просто стане причиною затримки. Новий звіт неважко буде скласти, особливо, як ви кажете, коли всі нотатки на місці.

— Хто ж тоді?

— Може, той, хто хоче дізнатися, що у звіті, до того, як про нього дізнаються всі? — Я покосився на сера Ернеста Фіцморіса, який курив сигару і розмовляв із диваном Даве.

— Але це не пояснює зникнення містера Ґолдінґа,— зауважив Не Здавайся.

— Це взагалі нічого не пояснює,— зітхнув я.— А тепер пийте, доки ваше віскі не випарувалося.

Я подивився на Енні. Вона розважала Пуніта.

— Міс Ґрант чудово вписується сюди,— сказав Не Здавайся.— Її так легко уявити самбалпурською принцесою.

Так, я помилився, уливши в нього подвійну порцію віскі.

— Непогана перспектива,— погодивсь я.— А я вже й забув про ваші енциклопедичні знання жіночої поведінки.

Він розреготався.

— Дякую, сер. Завдячую вам, моєму ментору. Як там ваше залицяння до міс Ґрант?

Я зробив ковток.

— Іноді, Не Здавайся, задоволення у самому процесі, а не в результаті.

— У такому разі,— пирснув він,— ви найзадоволеніша людина в Індії... сер.

— Знаєте, сержанте,— огризнувсь я,— не допивайте віскі. Вам завтра папери Ґолдінґа переглядати, а я не маю часу, щоб виходжувати вас після похмілля, як та доглядальниця.

— Дуже розсудливо, сер,— погодився він.

Сержант вибачився, побажав іншим доброї ночі і пішов до будинку для гостей.

Я залишився біля бару, повернувшися спиною до кімнати і намагаючись не звертати уваги на приглушену розмову позаду. У повітрі повільно гойдався дим сигар, я потягував віскі й думав про принца Адгіра. Розмірковував, чи міг убити брата Пуніт. Якщо він і відчував горе, то добре приховував його. Проковтнувши останню краплю, я замовив іще порцію.

Чекаючи на напій, я відчув запах парфумів Енні. У мене завжди шлунок від тих пахощів стискався. Моєї руки торкнулися.

— Вам подобається, Семе?

— Не дуже,— відповів я.— Поминки — не велике задоволення.

— Ви це так сприймаєте? — посміхнулася вона.— Мені здавалося, ви більше знаєте.

Бармен повернувся з моїм бокалом, Енні замовила рожевий джин.

— А ви ніби вважаєте це коронацією вашого нового приятеля?

— Навряд чи.

— Тож розтлумачте мені,— попросив я.— Якщо це не поминки і не коронація, що ж тоді?

— Хіба не очевидно? — Вона взяла у бармена бокал і зробила ковток.— Це театр маріонеток.

— Га?

— Подумайте, Семе. Погляньте навколо. Подивіться, хто тут присутній, і поміркуйте, хто смикає за мотузки.

— Навіть і гадки не маю, про що ви,— відповів я. І то була правда. Але це не означає, що мене не тішив той факт, що вона розмовляє зі мною, а не з Пунітом.

— Капітане Віндгем,— сказала вона,— ви забагато випили. Може, вранці думки ваші проясняться.

Ні, без опію не проясняться. Я змінив тему.

— Була у вас нагода попросити магараджу поговорити з удовою Адгіра?

— Ні,— відповіла вона.— Але я попросила його дружину.

— Яку саме?

— Молоду, Девіку.

— І?

— Вона запитала, чи ви підозрюєте Ґітанджалі в убивстві чоловіка. Я сказала,