Таміла Калас - Ректор , Таміла Калас

Глава 23. Павлак ти пропав.

До мене зателефонувала сестра і попросила приїхати до лікарні, тому після роботи поїду до Інни. Від коли ми з Тамілою посварилися я постійно на нервах, минулий тиждень ми майже не розмовляли, проте помітив що Ковалюк перестав тинятися біля неї хоч мені здається це ще не кінець, навпаки ніби затишшя перед бурею, звісно хотів його відрахувати, але я не звик таким чином добиватися свого, не зважаючи на те що сталося не хочу руйнувати його майбутнє, сподіваюся цей хлопець зробив висновки. Проте у мене на роботі з'явилися проблеми, хоч я став поводити себе більш стримано й обережно стосовно відносин з Тамілою, все-таки думаю мене можуть звільнити попри мої заслуги у медичні й науковій сфері та хороші рекомендації, мені іноді хочеться відпусти ситуацію, думки аби все закінчити й дати її спокій частіше приходять у мою голову, навіть якщо Таміла до мене щось відчуває, всеодно зможе скоро забути, лише мені важко доведеться, але я готовий зникнути з її життя.

Залишаю свою автівку на приватній стоянці біля лікарні у мене відносно хороший настрій, всупереч проблем  та завантажений графік на роботі, я почав працювати допізна тому на дворі вже досить темно у кожному вікні Лікарні світло, йду коридором направляюся до кабінету Інни. Сестра якраз вийшла з кабінету і засмучена стоїть біля дверей з серйозним виразом лиця дивиться на мене, поки я наближаюся, напевно якісь проблеми. 
Підійшовши до Інни посміхаюся та цілую сестру у щоку насуплюю уважно брови дивлячись прямісінько у її блакитні очі.

- Заходь на тебе чекають - Беземоційно відказує Інна.

Я зовсім збентежений вперше бачу її таку дивну.

- Хто чекає? - Цікавлюся у сестри.

Інна мовчки відчиняє мені двері свого кабінету та йде поки я заходжу до середини, зупиняюся на середині переміщення, почуваюсь одним з моїх студентів з котрим треба серйозно поговорити.

На стільці зліва від робочого столу Інни сидить батько Таміли, переплівши ноги він провів з ненавистю по мині поглядом і повільно підвівся з тільця.

- Доброго вечора - Відказую і зустрічаюся з кам'яним поглядом Михайла.
Розумію якщо батько Таміли приїхав сюди, тоді розмова в нас буде серйозною. Михайло мовчки вийняв з кишені пальта жовтий великий конверт та брутально кинув на стіл:

- Перерахуй.

Я з подивом дивлюся на нього здогадуючись що напевно Михайло все про нас з Тамілою дізнався, тому приніс гроші.

- Може присядемо, поговоримо? - Спокійно кажу.

- Я не прийшов з тобою говорити, а попередити, якщо ти не залишиш мою дочку у спокою, наступна наша розмова буде геть в іншому форматі.

Видно як Михайло ледве стримує себе від злості, він затиснув руки в кулаки, мені ще ніколи не було так соромно, відчуваю як щоки й вуха наповнилися гарячою кров'ю.

- Думаю Таміла сама прийме рішення - Сміливо відказую прямо в його лице.

- Які ще рішення! Спати з дорослим чоловіком що просто використовує для свого задоволення?! Звичайно я б тобі розбив зараз твоє лице, але не хочу, щоб моя дочка знала про нашу зустріч. Тому я хочу, щоб ти зробив справжній мужній вчинок, залишив її у спокою. З наступного місяця я заберу її документи з твого Університету і відправлю її на навчання за кордон. Як виявилося - Михайло підійшов ближче до мене - За кордон безпечніше.

- Михайле ви дуже помиляєтеся, але це ваше право як батька, і я вас розумію.

- Тобі мені казати що я помиляюся!? - З подивом вигукнув він - Як ти можеш мене розуміти коли в тебе нема власних дітей, я виростив її майже сам, і точно не для такого як ти. Що ти взагалі собі думав? - Михайло розмахував перед собою розкритою долонею - Ви ніколи, і ні в якому разі не можете бути разом, це неможливо!

- Нехай, але Тамілі не обов'язково кудись їхати, вона спокійно може довчитися, навіщо переривати навчання.

- Тоді ти сам, маєш зникнути з її життя... Раз - Михайло зробив коротку паузу, - і на завжди.

Тільки Михайло пішов, я досі стояв нерухомо серед кімнати, всі думки до цього ніби розчинилися у повітрі, я раптом зрозумів що це кінець, він мав колись настати, тільки я завжди переконував себе як оптиміст що все буде добре, і у середині себе насправді думав бути разом з Тамілою, але сталося те чого я боявся доведеться зникнути з життя Таміли, навіть без пояснень.

Вже вдосвіта збираюся на роботу, після розмови з Михайлом я не зміг заснути всю ніч тому добре видно напухлі очі, голова майже не працює і важка ніби колода, йду на кухню та роблю міцну каву, у мене досі живе Костя і хоч мій друг радив цього не робити я вирішив написати заяву про звільнення. Одягаю свій строгий чорний костюм беру темне коротке пальто та їду на роботу, вулиці Чернівців пусті, людей майже нема, від розтопленого снігу мокрий асфальт, початок Березня завжди вологий.

- Добрий ранок -У дверному проході мого кабінету зустрічаюсь з Оленою, жінка посміхається тримаючи у руках відро зі шваброю, не думав що вона так рано прибирає мій кабінет, напевно вона єдина тут людина хто не змінив до мене свого ставлення.

- Добрий ранок Олена, А ви бадьоро виглядаєте.

- А у мене внук народився

- Вітаю, тоді чому ви прийшли на роботу? - Усміхаюсь у відповідь.

Жінка як завжди присоромилась, та трохи сколихнула плечима, і чого вона вічно мене встидається, вже скоро буде інший Ректор.

- А ви мене хіба відпускаєте? - З підозрою питає Олена.

- Хм, бігом до дому - Відказую поставленим голосом.

- Ой, дякую! Ви найкращий керівник.

- Н,н,н - так найкращий - Проказую тихо самому собі та заходжу до середини кабінету.

Роздягаюся та сідаю за робочий стіл друкую заяву про звільнення та надсилаю в електронному вигляді на розгляд у Міністерво Освіти, гадаю протягом місяця моя заява буде розглянута, за цей чай думаю взяти відпустку, звичайно Таміла нічого не дізнається, так буде краще для неї.

За годину йду на пари з Фармакології підходжу до дверей аудиторії, хочу заходити, але зупиняюся помічаю у кінці коридору Тамілу, вона швидко наближається і спиняється просто мене байдуже вітається, її погляд опущений до низу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍