Валерія Дражинська - Я хворий тобою, Валерія Дражинська

22

Я не вірила, що це відбувається насправді. Ігнат зараз був чужим мені.

- Я давно знаю, що ти мені брешеш. Але я, бл**ь, думав, що це якесь незначне лайно. Але ніяк не таке! Ти знала, що твоєму життю загрожує небезпека та не дала мені можливості її усунути. Ти настільки не довіряєш мені! Хоча єдине, про що я тебе просив, це про довіру і чесність. Я, бл**ь, давав тобі стільки шансів мені все розповісти. 

Його справедливі слова просочуються в шкіру, розчиняються в клітинах, ранять мене. Хочеться нагадати про його обіцянку навмисно не завдавати мені болю. Але стримую себе. Це буде занадто! Починаю захищатися як можу - нападаючи. Знаю, що чиню неправильно. Не маю права. Але не можу себе зупинити:

- Ти теж ніколи про себе нічого не розповідав.

- Якби ти запитала, я б відповів. Це називається діалогом, Мирославо. Тебе не цікавить моє минуле. Не скажеш чому?

Я не знаю, що відповісти! Що свідомо ставила бар'єри, боязно розуміючи, що навряд чи наважуся колись усе розповісти? Не ті слова! Що, впізнаючи його минуле, почуватимуся ще гірше, приховуючи правду про себе. Знову не те! Просто мовчу. Він розвертається та йде.

- Я кохаю тебе! Пробач! Я просто боялася твоєї реакції, - сльози градом потекли з очей.

Це його зупинило.

- А якою ти думала вона буде? - він зло імітує здивування, - Втечу в істериці? Піду в поліцію? Чи може побіжу до тієї тварюки, що удочерила тебе, потішити його тим, як ти присудила його синочка, а сама жива-здорова?

- Думала ти кинеш мене, - прошепотіла я, навіть не намагаючись витерти сльози.

- Мене бісить те, що ти так думала.

- Вибач...

- Твої вибачення нічого не варті, - холодно кидає він і йде.

Ніби вирішивши мене добити, він наостанок, уперше дивиться на мене як на всіх інших - зі спокійною байдужістю. Зникло з очей те, що робило мене особливою.     

Сльози майже одразу висохли. Мною оволоділо отупіння. Я немов маленька дівчинка бажала, щоб з'явився добрий чарівник і повернув мене назад у минуле хоча б на тиждень. Я мала здогадатися, що Ігнат рано чи пізно докопається до правди. Занадто легко він мені "повірив" тоді. Я, дурна, розслабилася. Звинувачувати крім себе нікого!

До ранку я просиділа на підлозі, обіймаючи зігнуті ноги і тупо витріщаючись у порожнечу. Навіть не помітила прихід домробітниці, поки та не сунула мені під ніс склянку з водою. Мовчки випила.

- Славо, ви будете снідати? - тихо запитала вона.

Я похитала головою і пішла нагору. Потрібно зібрати речі. На автоматі кинула у валізу все, що потрапило в поле зору. Потім прийняла душ. Під струменями освіжаючої води в голові трохи прояснилося. Перестала жаліти себе і зрозуміла, як можу спробувати все виправити. Різко розлютилася на нього! Він хотів довіри? Буде йому довіра! З надлишком! Зло викинула речі з валізи на підлогу. Безрезультатно набрала Ігната. Два коротких гудки й відбій. Ну й добре! Він усе одно коли-небудь з'явитися вдома і йому доведеться мене вислухати.

Пролунав тихий стукіт у двері, і я одразу ж відчинила їх.

- Славо, Вас там Вадим унизу чекає, - домробітниця зніяковіло відвела погляд.

Я відразу зрозуміла! Ігнат мене виганяє! Він уже все вирішив. 

- Навіщо? - ледве вдалося видавити крізь клубок у горлі. - Я його не викликала.

- Мені наказано зібрати ваші речі, - тихо сказала вона, - А Вадиму відвезти вас.

- Куди?

- Для вас знято квартиру.

- Із задоволенням на неї подивлюся, але тільки після того, як поговорю з Ігнатом, - фраза вийшла ввічливою і рівною, але чого вона мені коштувала!

Я акуратно зачинила двері. Машинально почала клацати пульт від телевізора. Досить уже за будь-яких труднощів збігати. Потрібно боротися! Я надто близько до щастя, щоб сидіти, склавши руки і "чекати погоди біля моря". Він має мене вислухати. Далася взнаки совість, адже Ігнат міг звільнити і хатню робітницю, і Вадима. Але я заткнула її подалі, помиримося, а ми обов'язково помиримося! тоді навіть відмовляти його не доведеться.  

Час тягнувся болісно повільно. Ближче до півночі нарешті грюкнули вхідні двері. Спускатися було страшно. Невідомість лякала. Але Ігнат мене любив, це було видно в кожному погляді, у кожному дотику і в кожному слові, навіть якщо воно вимовлялося з роздратуванням або в наказовому тоні. Тепер моя черга проявити наполегливість! Я доведу йому, що всі мої страхи зникли.

Я завмерла на початку сходів. Ігнат якраз намагався піднятися нагору. Злегка приглушене світло з вітальні дуже чітко змальовувало його стан. Рука міцно тримала перила, опущена до грудей голова, так само, як і все тіло, пристойно похитувалася. Він був дуже п'яний. Я підбігла до нього і підхопила під вільну руку, намагаючись допомогти. Ігнат насилу підняв на мене мутні очі.

- Ти якого дідька досі тут робиш? - на подив голос був повністю виразним.

Я в нерішучості застигла. Зараз немає сенсу з ним розмовляти.

- Давай я допоможу тобі дістатися ліжка, а завтра поговоримо.

- Ти мене дістала! - він не сильно, але жорстко мене відштовхнув, - То тікаєш від мене як ошпарена, то липнеш немов банний лист. Я тобі людською мовою сказав - пішла геть!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍