Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

тирана й викинув його разом із грецьким словником у вікно. Двері назовні були замкнені. Тоді наш сміливець зірвав із вікна фіранку і виготовив з неї мотузяну драбину. Став він спускатися, а сходи порвалися, і наш сміливець полетів із величезної висоти головою вниз, плюхнувшись у рів, наповнений водою. Але він не потонув, тому що плавав не гірше качки. Він плив, поки не побачив маленькі дверцята. Їх охороняли двоє здорованів. Сміливець схопив їх за голови і стукнув лобами так сильно, що пролунав тріск, ніби кололи горіхи. Потім розламав двері, за якими виявилися покриті пилом сходи. На них сиділи жаби, кожна завбільшки з кулак, і павуки, такі противні, що ви, панно Марч, напевно, зомліли б від жаху. А коли наш доблесний лицар піднявся цими страшними сходами, то зіткнувся з таким жахом, що в нього перехопило подих і кров захолола в жилах…

– Він зіткнувся, – вступила у гру Мег, – з кимось дуже високим. Обличчя вдягненої в усе біле особи було приховане густою вуаллю. У сухій руці істота тримала лампу. Вона поманила доблесного лицаря й рушила по довгому й темному коридору. Істота ковзала абсолютно безшумно, ніби не ступала по підлозі взагалі. По боках стояли статуї в латах, повсюди панувала мертва тиша. Від лампи в руках струменіло синє світло, а сам привид раз по раз обертався до лицаря, лякаючи його потойбічним блиском очей, які виднілися навіть через вуаль. Вони дійшли до дверей з фіранкою, через яку було чутно музику. Лицар хотів увійти туди, але привид підскочив до нього, відтягнув назад і загрозливо змахнув…

– …табакеркою! – так похмуро промовила Джо, що всі покотилися зі сміху. – «Дуже доречно», – сказав лицар і взяв із табакерки щіпку тютюну. Він понюхав і сім раз поспіль так голосно чхнув, що голова його відвалилася. Привид дико зареготав. Потім глянув у щілину дверей на принцес, які пряли, не перестаючи, і задоволено потер руки. Виконавши все це, він уклав поваленого лицаря в ящик, де вже лежали одинадцять лицарів без голів. Вони були покладені дуже акуратно, немов сардини в бляшанці. Коли там опинився наш лицар, інші встали на ноги й почали…

– …танцювати під волинку, – тут же продовжив Фред, – і поки вони танцювали, напівзруйнований замок перетворився на військовий корабель і поплив на всіх вітрилах. «Знаряддя до бою!», – скомандував капітан, тому що на горизонті показався португальський піратський корабель із величезним чорним прапором на щоглі. «Вперед, мої герої, ми переможемо!», – вигукнув капітан. І спричинилася жорстока битва. Звичайно ж, британці, як завжди, перемогли – взяли в полон ватажка піратів. Вони піднялися на борт корабля і знайшли там одні мертві тіла, а весь корабель був залитий кров’ю. «А ну, боцман, візьми шматок щогли і вріж цьому негідникові, якщо він не покається у своїх гріхах!», – наказав капітан. Португалець був німий, як риба. Потім він пішов по дошці, а сп’янілі перемогою матроси улюлюкали йому вслід. Але цей продувний португалець раптом пірнув під військовий корабель, продірявив його, і він стрімко пішов на дно…

– Ой Божечки! Що ж мені говорити? – вигукнула Саллі, коли Фред перервав розповідь, де рясно використовував морські історії зі своїх улюблених книжок. – Ну гаразд, – зважилася Саллі. – Корабель пішов на дно, але там матросів зустріла добра русалка. Її дуже засмутило, коли вона знайшла ящик з лицарями без голів. По доброті душевній, вона занурила їх у маринад, сподіваючись хоч таким чином дізнатися їхню таємницю. Скоро на дно спустився якийсь чоловік, і добра русалка сказала: «Ось ящик, там перли. Можеш підняти його нагору, якщо у тебе вистачить сил». Справа в тому, що вона дуже хотіла повернути бідних лицарів до життя, але сама не могла це зробити, бо ящик був занадто важкий. Ниряльник потягнув ящик на поверхню, а коли виплив, дуже розчарувався, тому що перлів там не було. А ящик він залишив на великому пустирі, де його знайшла…

– …маленька пастушка, яка пасла сто жирних гусей, – сказала Емі. – Дівчинка пожаліла безголових лицарів і почала розпитувати одну стареньку, як їм допомогти. «Запитай у гусей, – відповіла бабуся. – Гуси все знають». Дівчинка запитала в гусей, чим замінити лицарям голови, які кудись загубилися. Сто гусей пороззявляли сто своїх дзьобів і крикнули…

– …«Качанами капусти!», – швидко підхопив Лорі. – «Ну, звичайно, – зраділа дівчинка, – це якраз те, що треба». І вона побігла на город, щоб зірвати найкращі качани. Принесла їх й прикрутила на шиї лицарів. Лицарі тут же ожили і почали дякувати дівчинці. Лицар, який нас цікавить, побажав негайно відправитися на пошуки чарівної принцеси. Незабаром він дізнався, що принцеси не тільки стали вільними, а й повиходили заміж. Всі, крім однієї. Ця звістка дуже засмутила лицаря і, скочивши на коня, який ніколи не залишав його ні в бою, ні в біді, кинувся до замку, щоб якомога швидше з’ясувати, яка з принцес залишилася там. Доскакавши до замку й заглянувши в сад, він побачив королеву свого серця, яка збирала квіти. «Дайте мені троянду», – попросив він. «Підійдіть і візьміть самі, – солодким голосом відповіла принцеса. – Я не можу вийти до вас, це неприйнятно». Лицар спробував перелізти через огорожу, але вона раптом почала рости й ставала дедалі вищою. Тоді він спробував проломити її, але вона ставала дедалі товщою, і тоді він у розпачі залишив ці спроби. І раптом помітив невеликий пролом. Він заглянув крізь дірку в сад і почав благати жалібним голосом: «Будь ласка, впустіть мене! Впустіть мене». Але чарівна принцеса ніби не чула його, спокійно продовжуючи зривати квіти. Лицар зрозумів, що йому нема на кого розраховувати, крім самого себе. А ось вдалося йому проникнути в сад чи ні, вам розповість Френк.

– Не можу! Я не граю! Я ніколи не граю! – заперечливо заволав Френк.

Він вважав кричущою несправедливістю, що розповідь йому дісталася на такому складному місці, й зовсім не уявляв собі, як вивести закоханих із безвиході, в яку їх заманив Лорі. Бет сховалася за спиною Джо, а Грейс заснула.

– Значить, бідному лицарю уготовано вічно стирчати в цій огорожі? – запитав пан Брук, задумливо вдивляючись у річку.

– Гадаю, принцеса трохи згодом все-таки відкриє йому хвіртку й навіть подарує букетик, – ледь стримуючи сміх, сказав Лорі.

– Ну й нісенітницю ми склали! Напевно, якщо займатися цим постійно, буде виходити просто відмінно, – сказала Саллі після того, як вони вдосталь посміялися над щойно складеною абракадаброю. – Ну, а «Істину» хтось із вас знає?

– Сподіваюся, – відгукнулася Мег.

– Та ні, – засміялася Саллі, – я маю на увазі гру.