Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

пан Брук. – Помічник командира! – звернувся він до Лорі. – Наказую розвести багаття й принести води, а ми разом з панною Марч і панною Саллі накриємо на стіл. Хто-небудь вміє варити каву?

– Джо вміє! – відповіла Мег.

Тож Джо вирішила ризикнути, відчуваючи впевненість, бо вона регулярно вправлялася на кулінарній ниві та, вважаючи, що хоч чогось навчилася, сміливо взялася за кавник. Діти збирали хмиз, юнаки складали вогнище і носили воду, яку набирали у джерелі неподалік. Кейт малювала, Френк розмовляв із Бет, а та плела з очерету щось на кшталт серветок, якими під час ланчу всі могли б скористатися, як тарілками.

Незабаром головнокомандувач і ввірені його мудрому піклуванню офіцери розстелили скатертину й заставили її такою вражаючою кількістю закусок і напоїв, що в усіх прокинувся шалений апетит. Джо відчула, що час оголосити про готовність кави, тож дами й офіцери в одну мить розсілися навколо скатертини й почали знищувати закуски з усією енергією і ентузіазмом молодості.

Свіже повітря, прекрасна погода, апетит, пробуджений після переправи на човнах і гри в крокет, ланч на траві – все це було приємною новизною. У таборі Лоуренса раз по раз чулися веселі вигуки, які дуже бентежили коней, що паслися на галявині неподалік.

Скатертину розстелили прямо на траві. Поверхня виявилася напрочуд нерівною, і це породжувало безліч незручностей. Чашки й тарілки перекидалися, в молоко сипалися жолуді, їжею – без запрошення – ласували маленькі чорні мурахи, а з дерев звисали пухнасті гусениці, що з цікавістю дивилися на бенкет. Не менше цікавилися розвагами табірної компанії і три світловолосі голівки, що виглядали з найближчого паркану, а також собака, яка з’явилася на протилежному березі й щосили почала гавкати на них.

– Із чим ви любите, з сіллю чи цукром? – запитав Лорі, простягнувши Джо блюдце з ягодами.

– Взагалі-то я більше люблю з павуками, – відповіла Джо, витягуючи з вершків відразу двох потонулих павучків. – Я б на вашому місці посоромилася нагадувати про цей жахливий обід. Тим більше, що ваш вдався на славу.

Вони весело розсміялися і, так як посуду на всіх не вистачало, гості почали наминати ягоди прямо з блюда.

– Той обід був прекрасний, – продовжував Лорі. – Ніколи я ще так не сміявся за їжею. Ось і згадую із задоволенням. А мій обід… Я ж його не робив. Це, власне, і не мій обід, а твій, Мег і Брука. Так що можете дякувати самі собі. Мене більше хвилює, що ми робитимемо, коли більше не зможемо їсти? – запитав Лорі.

Тепер, коли ланч підходив до кінця, а день ще був у самому зеніті, Лорі раптом зрозумів, що не спромігся придумати ніяких розваг, окрім крикету й трапези на траві.

– Поки не спаде спека, можемо пограти в якісь спокійні ігри. Я знаю деякі, але, може, панна Кейт навчить нас якоїсь нової гри? Підійди до неї й запитай. Адже вона гостя, і нам слід приділяти їй більше уваги.

– А ти хіба не гостя? Я-то думав, що її буде розважати пан Брук, але він не відходить від Мег. Кейт тільки й залишається, що наводити на них свій лорнет. Я й сам збирався до неї підійти, тож нема чого мене вчити правилам хорошого тону. Тим більше, що ти їх не знаєш.

Виявилося, що панні Кейт справді було, чим поділитися щодо ігор, і, коли всі вдосталь наїлися, веселе товариство вирішило зіграти в гру під назвою «Пустий дзвін». Кейт з поважним виглядом почала пояснювати правила:

– Отже, хтось починає розповідати історію. Перше, що спаде на думку. На найцікавішому місці він зупиняється, а продовжує вже інший. Потім він теж зупиняється, підхоплює третій, і так далі. Якщо добре грати, може вийти дуже смішно. Прошу вас, пане Брук, починайте, – наказала вона.

Тон Кейт дуже здивував Мег, сама вона ставилася до вчителя з великою пошаною, як, втім, до будь-якого джентльмена. Однак пан Брук, що примостився на траві біля дівчат, сприйняв таке звернення абсолютно нормально. Кинувши погляд на річку, що виблискувала під сонцем, він покірно почав розповідь:

– Жив-був лицар. У нього не було нічого, крім щита й меча, і ось відправився він якось бродити по світу. «Раптом, – думає, – щастя знайду?» Він мандрував цілих двадцять вісім років, але щастя так жодного разу й не посміхнулося йому. Добрів він до королівства, де правив старий добрий король. Король обіцяв винагороду тому, хто об’їздить чудового, але неслухняного молодого коня, якого сам він дуже любив. Лицар зголосився це зробити. Людиною він був відчайдушною й поступово зумів приручити норовистого скакуна. Незважаючи на вільний характер, кінь незабаром звик до нового хазяїна. Об’їжджаючи його, лицар щодня скакав через все місто й уважно дивився на всі боки, сподіваючись побачити чарівне обличчя, яке безліч разів являлося йому вві сні. І ось одного разу, проїжджаючи повз руїни стародавнього замку, він побачив у вікні те саме прекрасне обличчя. Лицар дуже зрадів і став розпитувати, хто живе в цьому замку. Незабаром з’ясувалося, що тут тримають полонених принцес. Їх зачарували, і тепер вони цілими днями прядуть пряжу, щоб заробити трохи грошей й заплатити викуп за свободу. Лицареві захотілося звільнити нещасних дівчат. Але в нього не було грошей, щоб заплатити викуп чаклуну. Він міг собі дозволити тільки знову й знову проїжджати повз вікна замку, щоб побачити прекрасну дівчину. Нарешті він вирішив, що увійде в замок і запитає у дівчини, чим може допомогти їй. Він підійшов до дверей, постукав і, коли йому відчинили, побачив…

– Чарівну особу, – підхопила Кейт, яка обожнювала французькі романи. – Тільки-но побачивши лицаря, вона сплеснула руками: «Нарешті!». «Це вона!», – подивившись на її обличчя, вигукнув граф Густав і в захваті схилив перед нею коліна. «Встаньте», – благала вона. «Ні! – твердо відповів він. – Я не встану, моя пані, доти, доки ви не скажете, що мені робити, щоб визволити вас звідси». «На жаль, – зітхнула чарівна особа, – зла доля звеліла сидіти мені за цими гратами, поки мій тиран не буде переможений». – «Хто ваш тиран і де він?» – «У бузковому залі. Ідіть туди, відважний лицар, і врятуйте мене». – «Слухаю й підкоряюся, пані мого серця. Я помру або повернуся з перемогою!», – і з цими словами він кинувся вперед. Розкривши двері до бузкового залу, він збирався увійти, як раптом…

– …страшний удар по голові ледь не звалив його з ніг, – продовжив Нед. – Якийсь старигань у чорному плащі тріснув його щосили товстим грецьким словником. Але відважний сер – забув, як його звали – тут же оговтався, кинувся на