Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

близькості від човнів. Якщо він поставив собі за мету обплескати всіх учасників пікніка водою, то, здавалося, його намір ось-ось здійсниться.

Сонце припікало дедалі дужче, і Джо внутрішньо тріумфувала. Капелюх не тільки захищав її від палючих променів, а й служив подобою віяла. Широкі поля колихалися і обдували розпалену веслуванням Джо рятівним вітерцем. «А якщо піде дощ, мій капелюх захистить від води краще за будь-яку парасольку», – подумала Джо, продовжуючи енергійно працювати веслами.

Кейт із цікавістю спостерігала за нею: яка дівчина! Її дивувала у постаті Джо кожна деталь. Коли Джо впустила весло і по-хлопчачому крикнула: «Христофор Колумб!» – Кейт мало не підстрибнула від подиву. Коли Лорі, випадково наступивши Джо на ногу, запитав: «Я не забив тебе, друже?», Кейт широко розплющила очі й, затамувавши подих, чекала, що буде далі. Її здивування неабияк зросло, після того як Джо, абсолютно не здивувавшись такому поводженню, відповіла: «Все в порядку, старий!». Після цього Кейт більше нічого не залишалося, крім того, як віднести Джо до розряду ексцентричних осіб. Однак, поспостерігавши ще трохи, вона дійшла висновку, що, незважаючи на дивні витівки, Джо надзвичайно розумна дівчина. І коли погляди їх у черговий раз зустрілися, Кейт поспішила обдарувати Джо привітною усмішкою.

Мег сиділа в човні, де веслуванням заправляли пан Брук і Нед. Веслярі посадили її обличчям до себе і могли тепер безперешкодно милуватися нею. Мабуть, це заняття їх надихало: вони гребли, не шкодуючи сил, і не втрачали нагоди продемонструвати свою вправність. Мег давно подобався пан Брук. Небагатослівний, прекрасно вихований, він здавався їй втіленням серйозності. Його прекрасні карі очі наче освітлювали все його обличчя. А освіченість пана Брука вражала її. Та поки вони пливли у човні, він і двома словами не перемовився з Мег, зате не зводив з неї очей. І вона переконалася, що її зовнішність йому, в усякому випадку, хоча б не огидна. Нед поводився більш вільно, раз по раз нагадуючи, що вчиться у коледжі. Як і всі першокурсники, він дуже пишався своєю приналежністю до студентської братії. Пихатий та не дуже розумний, Нед, проте, був прекрасною людиною. Він любив компанію, був добрим та веселим, тож без нього цей пікнік був би не таким вдалим.

Саллі Гардінер робила титанічні зусилля, щоб не зім’яти й не забруднити своєї ошатної білої сукні. Дивно, як її вистачало на балаканину з Фредом Боном, який своїми ексцентричними витівками довів Бет мало не до сказу. Хоч до Великого лугу було зовсім недалеко, на той час як мандрівники причалили, намет вже встигли розбити, а ворота для крикету чекали початку гри.

– Ласкаво просимо до табору Лоуренса! – урочисто оголосив Лорі, першим зійшовши на сушу. – Пан Брук у нас командир, я – його помічник, інші – офіцери. Дами – гості нашого табору. Намет приготували спеціально для них. Під цим дубом у нас буде вітальня, трохи далі – їдальня, а там кухня. Пропоную, поки не дуже жарко, зіграти в крикет. А після гри можемо пообідати.

Гості розійшлися по різні сторони крикетного поля, Френк, Бет, Емі та Грейс почали спостерігати за грою інших учасників пікніка. Пан Брук і Лорі стали капітанами. У команді пана Брука були Мег, Кейт і Фред, у команді Лорі – Саллі, Джо і Нед. Англійці грали чудово, з такою самопожертвою, немов тут вирішувалося питання життя та смерті. Та незабаром Джо помітила, що Фред вдається до шахрайства. Сталося це в той момент, коли вона, пройшовши останні ворота, несподівано промахнулася. Власна помилка дуже її розсердила. Аж ось вона побачила, що Фред, який був позаду неї, вдарив по кулі. Куля дісталася опори воріт і відкотилася в інший бік. Озирнувшись навколо, Фред переконався, що всі противники, крім Джо, далеко, й непомітно підправив кулю.

– Я пройшов! – переможно заявив він. – Пропустіть мене, панно Джо. Я можу ще раз вдарити!

Юний джентльмен вже заніс молоток над кулею, але Джо заявила:

– Не думайте, що я нічого не помітила. Ви ж щойно підправили кулю.

– Ні, я не підправляв її, вона сама відкотилася. Чесне слово! Я не порушував правил. Відійдіть, будь ласка. Я хочу вдарити ще разочок.

– Взагалі-то у нас в Америці не прийнято шахраювати, але якщо вам так хочеться… – сердито мовила Джо.

– Ну, про янкі нам все відомо. Таких шахраїв більше ніде не знайти, – відповів Фред і з усієї сили вдарив по кулі.

Куля відкотилася далеко в траву. Джо розкрила рот, щоб сказати Фреду все, що він заслужив своєю поведінкою, але в останній момент опанувала себе і промовчала. Почервонівши від люті, вона щосили штовхнула ногою ворота й відчула, що гніву трохи поменшало. Тим часом Фред, навіть не зніяковівши, пробив по кулі й переможним тоном сповістив, що виграв. А Джо вирушила за м’ячем і довго не могла відшукати його у високій траві. Нарешті куля знайшлася, і Джо, повернувшись на майданчик, стала терпляче чекати своєї черги, щоб знову вступити у гру. Після кількох влучних ударів вона змогла дійти до колишнього місця. Але поки йшла, майже всі члени команди пана Брука закінчили гру. На полі залишалася тільки Кейт, та й та майже дійшла до краю.

– Ну все! Тримайся, Кейт! – заволав Фред. – Я ж відбив її кулю. Зараз вона мені помститься.

– Шахраї янкі люблять прощати ворогів, – відповіла Джо, нагородивши Фреда таким поглядом, що той почервонів.

Кейт взяла справу у свої руки, але вдарила по кулі не з того боку, тому цю партію не виграла.

Лорі підкинув вгору капелюха, але, вчасно згадавши, що не має права радіти з приводу програшу гостей, придушив вигук захоплення. Він лише дозволив собі нахилитися до самого вуха Джо й прошепотіти:

– Гарна робота! Я бачив, як він змухлював. Мені незручно було втручатися, але тепер я впевнений: він більше так не робитиме.

А Мег, вдаючи, що хоче поправити Джо зачіску, відвела її в бік і стиха сказала:

– Він поводився просто по-свинськи. А тобою я пишаюся, Джо. Стриматися в такій ситуації! Я б, напевно, не змогла.

– Не треба мене хвалити, Мег. Мені й зараз хочеться стукнути його як слід. Я б не втрималася, якби не довелося шукати м’яча у траві. Поки шукала, я трохи заспокоїлася. Але йому краще не підходити до мене.

Джо сердито закусила губу, кинувши у бік Фреда ще один спопеляючий погляд. Якщо він не перетворився на жменьку попелу, то лише завдяки широким полям чудодійного капелюха Джо, який, як відомо, був захисним бар’єром.

– Саме час для ланчу, – глянувши на годинник, оголосив