Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

– Це коли кожен вибирає собі який-небудь номер, а потім всі тягнуть жереб, і чий номер випаде, той має правдиво відповісти на будь-яке запитання, котре йому поставлять. Дуже весела гра.

– Спробуймо, – тут же підхопила Джо, яка любила нові забавки.

Кейт, пан Брук, Мег і Нед навідріз відмовилися. А Фред, Саллі, Джо і Лорі вирішили зіграти. Кинули жереб. Відповідати випало Лорі.

– Хто для тебе взірець? – запитала Джо.

– Мій дідусь і ще – Наполеон.

– Хто з дівчаток вам здається найкрасивішою? – запитала Саллі.

– Маргарет.

– А хто вам найбільше подобається? – поцікавився Фред.

– Звичайно, Джо.

Така категорична відповідь розсмішила всіх, окрім Джо.

– Що у вас за дурні запитання, – зауважила вона й смикнула плечем.

– Граймо далі, – сказав Фред. – По-моєму, виходить непогано.

– Для кого як, – тихо пробурчала Джо.

Наступною відповідати довелося їй.

– Який у вас найбільший недолік? – почав Фред, сподіваючись розбурхати її.

– Запальний характер.

– А чого тобі найбільше хочеться? – запитав Лорі.

Джо вгадала його задум і поспішила перешкодити його здійсненню.

– Шнурки для черевиків, – відповіла вона.

– Відповідь не приймається. Ти ж маєш казати правду.

– Ну, добре. Я хочу стати талановитою. Напевно, ти хотів поділитися зі мною своїми здібностями, Лорі? – сказала Джо і, бачачи, що він розчарований, лукаво усміхнулася.

– Які якості ви найбільше цінуєте в чоловіках? – запитала Саллі.

– Сміливість і чесність.

– Тепер я, – сказав Фред, витягнувши жереб.

– Запитай його, – шепнув Лорі на вухо Джо.

Ствердно кивнувши, Джо запитала:

– Ви зшахраювали сьогодні в крикет?

– Так, трохи…

– Ага! А історія, яку ви розповіли в «Пустому дзвоні»… Вона з «Морського лева»? – запитав Лорі.

– Мабуть, так.

– Англійці вам здаються досконалими в усьому? – запитала Саллі.

– Якби я вважав інакше, то соромився б самого себе.

– Ну вилитий Джон Булль. Тепер ваша черга, панно Саллі. Жереб можна не тягнути, адже всі інші вже відповідали. Сподіваюся, я не зачеплю вас за живе, якщо спершу запитаю, чи не вважаєте ви себе деякою мірою кокеткою? – запитав Лорі, тимчасом як Джо, намагаючись показати, що більше не сердиться, дружньо підморгнула Фреду.

– Як ви могли таке подумати, зухвалий хлопчисько! – вигукнула Саллі, вигляд якої, однак, красномовно свідчив про нещирість її відповіді.

– А що ви ненавидите найбільше у світі? – запитав Фред.

– Павуків і рисовий пудинг.

– А що ви найбільше любите? – запитала Джо.

– Танці та французькі рукавички.

– Не знаю, як іншим, але мені здалося, що «Істина» не дуже розумна гра. Пропоную зіграти в «Авторів». Це, в усякому разі, змусить нас трохи помізкувати, – сказала Джо.

У цій грі мали брати участь всі. Старші поклика ли Неда, Френка й молодших дівчаток, що гралися неподалік. Поки вони йшли, Кейт знову дістала альбом для малювання. Маргарет почала спостерігати за нею, а пан Брук розлігся на траві з книжкою, на якій, проте, ніяк не міг зосередитися.

– Як добре у вас виходить, – похвалила Мег малюнок Кейт. – Шкода, що я зовсім не вмію малювати.

– А чому б вам не повчитися? Впевнена, у вас вистачить і здібностей, і смаку, – надзвичайно люб’язним тоном відповіла Кейт.

– На жаль, у мене не вистачає часу.

– Ваша мама, мабуть, воліє, щоб ви навчалися інших предметів? Моя також. Але я вмовила її, й після того як трохи позаймалася з учителем, довела, що в мене є здібності. Тоді вона погодилася на мої подальші заняття. Раджу зробити те саме. Попросіть гувернантку позайматися з вами малюванням.

– У мене немає гувернантки.

– Ой, я й забула. Американських дівчат набагато частіше віддають до школи, ніж наших. Тато мені розповідав. Він каже, що у вас зовсім непогані школи. Ви, напевно, вчитеся у приватній?

– Я взагалі не вчуся. Я сама працюю гувернанткою.

– Ого! – мовила Кейт таким тоном, в якому звучало: «Який жах!».

Мег почервоніла, вона вже картала себе за відвертість, аж ось пан Брук підняв голову і, глянувши на Мег, поспішив втрутитися:

– В Америці, знаєте, молоді леді прагнуть до самостійності. Чим раніше вони починають заробляти собі на життя, тим більше їх поважають у суспільстві.

– Звичайно, звичайно, – поблажливо відповіла Кейт. – Це прекрасно з їхнього боку. У нас теж знайдеться чимало чудових і дуже гідних жінок, які, уявіть собі, вчиняють так само. Вони наймаються на службу у знатні сімейства. Самі ж вони – дочки джентльменів і отримали гарне виховання й освіту.

Почувши це, Мег зніяковіла ще більше. Тепер її робота здавалася їй не тільки неприємною, але й принизливою.

– Зовсім забув у вас запитати, панно Марч, – перевів розмову пан Брук. – Чи підійшла вам моя німецька пісенька?

– О, так. Пісенька дивовижна. Я дуже вдячна тому, хто її переклав для мене, – відповіла Мег, і усміхнулася.

– Як, хіба ви не читаєте німецькою? – здивувалася Кейт.

– Читаю, але погано. Мене вчив німецької батько. Він пішов на війну, а одна я не можу вчити. Мені треба, щоб мене хтось перевіряв.

– Може, спробуємо трохи? – запропонував пан Брук. – У мене якраз із собою «Марія Стюарт» Шиллера, – і, посміхнувшись, присунув до неї книжку.

– Боюся, для мене це занадто важкий текст. Я, напевно, нічого не зрозумію, – відповіла Мег.

Їй було приємно, що пан Брук запропонував свою допомогу. Вона відразу почала розмову, якби не присутність гордовитої Кейт.

– А я б трохи почитала, – раптом заявила Кейт. – Сподіваюся, це додасть вам сміливості.

Взявши книгу, вона прочитала один з найпрекрасніших фрагментів. Вимова в неї була чудова, але читала вона невиразно. Пан Брук промовчав, тож Кейт згодом розчаровано закрила книгу.

– А я думала, це написано у віршах, – простодушно помітила Мег.

– Деякі місця так, – відповів пан Брук. – Наприклад, ось це, – загадково посміхнувшись, додав він і відкрив сторінку з монологом Марії.

Учитель взяв до рук травинку і повів нею, немов указкою, по рядку. Після цього Мег нічого не залишалося, як почати читання. Вона читала повільно, невпевнено вимовляючи слова. Однак безпомилкове відчуття прекрасного відкривало їй поетичну суть малознайомої мови, тож її вимова ставала дедалі виразнішою. Поступово захопившись трагічною сценою, Мег забула про оточуючих і читала неначе для себе. Голос її зміцнів, звучав впевненіше. Завваж Мег хоч на мить, з яким захопленням дивиться на неї пан Брук, вона напевно збилася б від збентеження. Але Мег нічого не бачила, крім прекрасних віршів.

– Чудово! – вигукнув пан Брук, коли вона нарешті зробила паузу.

Проте Кейт його похвала явно не надихнула. Вона піднесла до очей лорнет і уважно роздивлялася свій малюнок. Потім, закривши альбом, ще поблажливіше сказала:

– У вас непогана вимова, дорога. Гадаю, коли ви підучитесь, то прекрасно читатимете. Дуже раджу вам не нехтувати заняттями. Шанси гувернантки, яка