Юрій Ігорович Андрухович - Коханці юстиції

жодного стосунку не мав, йому все одно зробилося нестерпно боляче. Все його тіло розвалювалося на малесенькі шматочки. Він усвідомив себе винним у всьому. У всьому на світі, тобто у Всьому.

Але щойно кількість засуджених до смерті сягнула сімнадцяти, тобто десь на самій середині засідання, ним опанувала рятівна думка (спершу не думка — 'її тінь), що провину ще можна спокутувати і боротьбу (він подумки вжив слово «партію», маючи на увазі музичну імпровізацію) не завершено. Щойно він це собі сказав, Сліпучий Стовп відчутно послабив тиск і перемістився трохи вбік, продовжуючи спостереження.

30

Тридцять п’ять підсудних, тридцять один смертний вирок. Решту виправдано, але залишено під вартою (хай усе одно божеволіють від жаху).

Кожну особу суд запитує про одне й те саме. Належність до Організації. Співпраця з Організацією. Співчуття діям Організації. Симпатія до окремих членів Організації. Мрії про Організацію. Сни про Організацію.

Чи ствердні, чи негативні — відповіді не вирішують нічого.

Найдовша розмова — з перукарем Дмитром К. Він енергійно зізнається в п’яти десятках убивств. Відтак плете про зв’язки і псевда. Його несе. Він поставив на виживання. Його (на догоду польській публіці) засудять на смерть. Але не розстріляють.

Остаточне число — двадцять сім.

Тротуарні плити коло синагоги розібрано. Десять (чи все-таки дев’ять?) стовпів укопано в землю. Розстріл відбудеться за будь-якої погоди.

31

Погода була суха і ясна. Так принаймні здається одному з очевидців розстрілу. «Ідеальна прозорість», — напише він у спогадах. Тадеуш Ольшанський, 14-річний польський підліток, хотів бачити, як це відбудеться. Але на площі виявилося стільки людності, що «до перших рядів було неможливо пропхатися». Йому простягли руку з постаменту, знизу хтось підсадив — так він опинився у привілейованій позиції на місці Великого Пророка[48]. Замість позеленілого у бронзі романтичного Адама з Плащем і Книгою спостережну висоту посіло кілька пацанів, Адамових нащадків. Зрештою, якби поет і залишався на своєму місці, то на страту все одно не дивився б — він гордовито відвернувся б у протилежний бік.

Малому Тадеушеві теж краще б не дивитися. Під кінець йому стане погано, й він ледь не впаде з постаменту. Але хоча б не блюватиме, як двоє його друзяк.

Невдовзі тут багато хто блюватиме. Блювотиння стане другою після крові стихією цього судного дня.

Тисячі людей на площі. Жахлива тиснява. Збуджені оплески. (Деякі начебто аж повилазили на прилеглі дахи, ледве стримуючи себе від скандування: «Вогню! Вогню!»)

Синагога, давно закрита, забита дошками і поруйнована. Жодного живого єврея. Тільки мертві євреї всі тут.

Хто ще?

Геній польської поезії. Якого втім немає на постаменті. Евакуйований геній.

Українські жертви.

Німецькі кати.

Мадярські офіцери в найзручніших для споглядання перших рядах, з наготовленими фотоапаратами.

Азербайджанці, калмики й киргизи з допоміжних батальйонів у лінії очеплення.

Українська поліція (панове, все ще при виконанні?!).

Роззяви без роду і племені.

Офіцерські й солдатські повії. Сутенери.

Кишенькові майстри-злодюги.

Інформатори, спекулянти, міські божевільні.

Міські хронікери.

Міське шумовиння.

Приблизно стільки сенсів умістила в собі та площа в мить, коли з бічних театральних дверей вивели першу десятку.

32

Обидвом Мауерам, «Сансариним» сторожам, урешті ввірвався терпець, і вони виволокли його з ложі. Із заламаними назад руками потягли коридором до гримувальні. «Сансара» пручався і задля збільшення своїх шансів кілька разів плюнув їм в обличчя. За це вони мали би пришити його першим же пострілом тут, на місці. Приклавши якого-небудь браунінґа впритул до черепа — щоб дурне мозковиння розлетілося навсібіч, заляпуючи стіни з акторськими фотками й перуками.

(Курва маць, він же стільки разів перемагав кожного з них на корті! Як їм забути той фінал, ту ганьбу міського Кубка гімназій у 36-му? Шляк трафить, він же двічі посилав молодшого в нокдаун під час кулачних боїв на Валах у 37-му, коли українська й польська чоловічі гімназії пішли стінка на стінку! Як йому це пробачити?)

Однак ніякий «браунінґ» не з’являвся, а Мауери лише лаялися, втираючись від плювків, і, тяжко відсапуючи, шмагали його по чому бачили канчуками.

А Сліпучий Стовп тепер був на його боці. Це Він приймав у себе удари. «Сансара» болю не чув.

33

Коли вивели з театру першу групу (десятьох? дев’ятьох?), то глядачі, особливо ті, з перших найзручніших рядів, зрозуміли, що доведеться бачити їхні очі. Ніяких мішків на головах, жодних пов’язок — дивіться, шановні, просто у смерть. А з нею завжди так, що вже хто кого передивиться. Така гра. Від смерті не відморгнешся. Відведеш очі вбік — і програв.

Вони не відводили. Один заспівав, інші долучилися. (Українці гарно співають, любив похвалити з трибуни крайсгауптман Альбрехт, доктор теології).

Ці поспівали — й досить. Іншим двом партіям зав’яжуть роти.

З театрального балкона Оскар Брандт різким фальцетом скомандував у мегафонний простір: «Вогню!»

Перші пішли.

34

«Крука» вели в останній групі останнім. Верещали з усіх боків, що тільки по одному. В такій процесії бути останнім — це що, фінальний знак обраності? Або випадковість, помилка, нікчемна деталь без жодного значення?

Чому «Крук» почав падати? Виснаження тортурами? Нервовий зрив? Спазм у судинах, параліч дихання? А якщо ковток отрути? Паперова, завбільшки з горошину, кулька, в якій малесенька дрібка кристаликів? Аж тепер? Не тоді, не на сцені, а тепер, у тисняві коридору, поміж нескінченних дверей до якихось комірок, гримувалень?

Чи просто підкосилися ноги, і його тіло, вдруге за всю цю історію, повалилося на долівку?

35

«Де двадцять сьомий?! — кричить звідкілясь від виходу рахівник зі списком у руці. — В мене двадцять шість!»

«Тут! Упав!» — кричить у відповідь конвоїр, похиляючись над «Круком».

«Де двадцять сьомий?!» — репетує рахівник зі свого боку.

У блідому світлі, у цій півтемряві, у вогкій спітнілій тисняві знервованість опановує навіть холодними нордичними душами.

«Де двадцять сьомий?!» — рахівника мов заклинило.

«Є двадцять сьомий! Зараз буде!» — кричать брати й, виштовхуючи «Сансару» в коридор, на якусь невимовно коротку мить виявляються його спільниками.

Ці поспівали — й досить. Іншим двом партіям зав'яжуть роти.

«Не той, не він!» — верещить конвоїр, але Мауери вже відтягують «Крукове» тіло з дороги — кудись убік, у перші-ліпші двері, геть з очей. І конвоїр, махнувши рукою — яка різниця? — жене «Сансару» до виходу. Двадцять сьомим будеш ти, вирішує конвоїр. So ist das Leben[49].

Зо іст дер тод.

«Двадцять сьомий тут!» — оголошує рахівник. І зітхає з полегкістю: «Всі».

36

Коли зі свого балкона командувач розстрілом утретє зажадав