Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

причини, до обох із яких ми уважно прислухалися, — голод і міський голова. Хоча доводи, що їх навів голод, були переконливіші, не вірити мерові також не було підстав. Його діяння, про які ми дізнавалися з газет, на яких спали, характеризували його як людину діла: сказав — зробив. Сказав: буде вода — вперіщили дощі. Пообіцяв боротися з бідністю — боровся, а нас не чіпав. Тож коли настало чотирнадцяте число місяця січня нового року благословенного стилю, Льоня привів нас на Головний майдан — дивно було б, якби не був головним майдан, на якому приймаються фатальні для долі міста і його мешканців рішення, колись просто неба, так що брали участь птахи, бездомні коти і приблудні пси, що назагал виглядало демократичніше, ніж тепер, коли витурюють журналістів і боїться пошкребтися під долівкою щур. Не фатальні, — виправляє Льоня, — а вирішальні. Так вони і є фатальними, — заступається Толік.

Якби ми спізнилися на десять хвилин, нам не перепало б нічого. З плаката над входом майорів напис «Місто вітає своїх безхатченків та волоцюг!» Судячи з велелюддя і тисняви, що панували навколо, принаймні половина мешканців міста були безхатченками та волоцюгами. Проте мало хто виглядав аж так жалюгідно, як ми. Ми насилу протиснулися туди, де з нутра велетенського казана роздавали пампухи — з тією безкоштовністю, що настає в пору післяріздвяного умиротворення. Мені п’ять! — збадьорений пахощами й парою, — рикнув Стьопа. Не мона, — монькнула жінка в фуфайці, поверх якої було накинуто засмальцьований фартух, — в одні руки один пампух. Але ж ви щойно два дали, — обурився Стьопа, тицяючи на чоловіка в ще досить добротному пальті і до решти не вичовганій шапці-хутрянці, який, почувши Стьопу, квапливо доїдав пампух, інший міцніше стиснувши в руці. Він — прохвесор мунівеситету, — пояснила пампушниця. Я що — я ні, — пробубнів Стьопа. Вроджена шаноба селянина перед учителем на мить узяла гору над інстинктом виживання, який примушує їсти тоді, коли є, не маніритись і надмірно в доброту не впадати. Він — старший викладач, — сказав Толік, і дебела пампушниця зміряла Стьопу недовірливим поглядом. Навряд чи вона повірила. Але чимось він їй сподобався, і вона таки дала йому другого пампуха. Якби він сподобався їй більше, можливо, ми б отримати п ’ять. Ми протискалися від намету до намету, доки врешті опинилися перед порожнім баняком, з-за якого з усією ненавистю і зловтіхою визвірилася на нас провідна пампушниця закладу громадського харчування № 7. Там, де працювала, вона випихала таких, як ми, брудною шваброю. Увечері Стьопі стало погано. Стьопо, чухрай подалі, — сказав Толік, якому й самому крутило. В мені також бурчало. З кущів віддалік чулося, як Стьопа, на чім світ стоїть, кляв міську управу.

Панове Біблію читають? Читаємо, — каже Стьопа. По складах, — буркає Толік. От і славно — либонь, і до церкви ходите? Під церкву, — буркає Толік. У церкві місця не вистачає, — пояснює Вітя, окидуючи Толіка докірливим поглядом. Хто рано встав, той штани вбрав, — ні сіло, ні впало верещить Стьопа. І молитися молитеся? Свят-свят, — бреше, хрестячись, Льоня. Моліться, діти мої, вранці й увечері й коли до столу сідаєте. Ага, — буркає Толік. Немає столу, — розводить руками Стьопа. Вірте — і дасться вам. Юра дає, — кажу. Юрій — великий святий. Не занедбуйте нареченої Господа. Будуть підходити і спокушати вас, а я вам кажу — від лукавого це. Без навернення в пеклі будете смажитися — як ті кнуриська на шампурі!

Чого він нас лякає? — непокоїться Стьопа. Не лякав він нас, ясновидцем був. Через кілька днів два молодики підійшли, в костюмах з білими сорочками, при краватках, блискучі металеві пластинки на нагрудній кишені, на яких букви каліграфічні виведено. Сезон полювання триває, — проголошує Льоня. Тільки кому здалися такі, як ми, з кишенями, в яких вітер свище? Журнал показують — картинок багато, слів мало, наче діти ми. Колись ми це вже бачили. Чи не такий самий, дуже подібний. Прочитайте, — кажуть молодики, — там усе написано. Й усміхаються, як ті, котрі нас із лекції витурили, хіба що стрижками між собою різняться — таких Господь без черги до Раю пропустить. Що написано? — їжачиться Вітя. Про Рай, — кажуть. Путівник «Шлях у Рай», — буркає Толік, — з географічними мапами. Журнал залишили, самі пішли, пообіцяли через якийсь час навідатись. Де він, Рай? — Стьопу несподівано на філософію потягло. Там, де манна з неба сиплеться, як нам піца окрайцями. А Бог який? Такий, як Юра, нам несе, а не сам зжирає. Бог — не жлоб, усіх нагодує. І Юра нас годує. Не сотвори собі кумира. Юра — наш годувальник. Бог наш годувальник, це він його до нас веде, окрайці його руками над нами витрушує. Щось не сипляться. Піцерію на свята замкнули, потім відімкнули, але немає Юри, ось уже другий тиждень. Кудись не туди його Бог завів. Треба піти розвідати, — каже Стьопа. Куди піти? — каже Льоня. В піцерію, запитати, — каже Стьопа. Приходить Стьопа в піцерію, — буркає Толік, — стук-стук, директора можна? Приводять Стьопу до директора, Стьопа й питає : де Юра? Він нам окрайці приносив. Не поняв, — каже директор. Де Юра, питаю? — каже Стьопа і витягає директора з-за столу, після чого охоронці викидають Стьопу надвір, даючи на прощання під задницю. Хоча… Якщо по правді, Стьопу й на поріг не пустять. У таких клієнтів, як Стьопа, платоспроможність великими літерами на лобі написано. Друкованими, звісно.

Треба на конвеєр поставити, — каже Толік. Як це? Бабки брати: хочеш — плати. У світі немає нічого безплатно. Крім пампухів. Толік — виконроб, Льоня — головний бухгалтер, Стьопа і я — робоча сила. А Вітя? Вітя — наш капелан. Хто такий капелан? Священик, телепню. Не встигли ми як слід посади розписати, як черговий вербувальник нагодився. Що, чуваки, сфоткаєтеся для святої справи — фотограф міжнародного класу! Сто баксів, — каже Льоня. Сто баксів ваші, несподівано легко погоджується незнайомець. Класні дівчатка — пальчики обсмокчете. Сто баксів на кожного, — каже Толік, якого не зворушують класні дівчатка. Сто баксів на всіх, — не поступається вербувальник. Сто баксів на кожного. На всіх. На кожного. До побачення — ці гроші могли б бути вашими. У повітрі на мить з’являється зелений папірець, затиснений пальцями, — а хотів же нас за так