Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

падала. І вчора не приходив. І позавчора. Вчора Стьопа з Льоньою на базар навідалися. Ти високий, — каже Льоня, — в контейнер зазирни. Зазирнув Стьопа, там щурисько сидить, підцвілу хлібину жере, на Стьопу зацікавлено виставився. Паніка селянина в Стьопі охопила, розпука майже. Схопив селянин Стьопа палицю, щура провчити хотів, тільки не було його — не чекав Стьопиної науки. Витягнув Стьопа, Льоні показав. Кивнув Льоня. Овочів назбирали. П’ять картоплин, пророслих і зморщених, на кожного по одній. Тільки як її їсти? Ти спробуй сирою, більше вітамінів. Пробував Стьопа, не йшла сирою — хоч кілком підпихай. Згадав багаття, картоплю в жаринах, міхи, які з села возив, тепер Льоня зі смітника по одній визбирує. Не може Стьопа її сирою їсти. Ніхто з нас не може. Складно з нею, картоплею. Каструлі домагається, води, плитки з конфорками, сірника, що спалахує. Огірок без роду і племені, гарбуз, який викидають, не розрізаючи, всього-на-всього підігнилий, і кабачок, огірковий родич, і навіть помідор, який у Голландії росте, можна сирими їсти. Особливо огірок. Усе в місті росте, що й у селі росте. Картопля і в селі, і в місті росте. І гарбуз. Тільки помідор в Голландії, огірок — той невідомо де. В селі вони по-одному ростуть, у місті — по- іншому. Кар топля в селі на городі росте, що за хатою, в місті на смітнику між будинками. В селі завжди виросте, велика чи мала, багато-мало. В місті хіба на смітниках, особливо базарних. Зате як росте, то й садити не треба, ні сіяти. І не тільки картопля з огірком й помідором, а й пляшка, різні пляшки, раніше скляні, зелені, брунатні, з горлечками, подібними до коропа, який невимовно у воду проситься, тепер пластикові, ці швидко ростуть, густими хащами паношаться. А ще — бляшанки і телевізори, тюбики й жабуриння, пакунки і батарейки, фарби-фломастери, взуття і віконні рами, посуд і качани. Піднялися ми сходами, що нагору ведуть. Нагорі запрошення показують, потім у двері проходять. Ми також показуємо. Наші запрошення в Льоні. Льоня не тільки гроші, а й документи в нас збері -гає. Запрошення дають право погрітися, речі підсушити, самим підсохнути. Культурною людиною, сказано, стати. Шкарпетки на батареї не вішати. Льоня вказівки дає. Чув, Стьопо? — буркає Толік. Це всіх стосується, — каже Льоня. Непомітно за батарею запихати. За батареєю брудно, порохи хижо клубочаться. Яка різниця — від порохів обтрусити можна. Скраю сидимо, поближче до батареї. Батарея велика, бо й зал великий. Гріємося, навколо оглядаємося, вперед дивимося, речі сушимо. Людей небагато. Зал на третину заповнений. Різні люди прийшли, не тільки ми. В залі світло згасає, попереду екран відкривається. Шепіт повзе по залу гусінню пухнастою і затихає. Не лекторій це, кінотеатр. На екрані буква з’явилася. Спершу П, потім Р, потім О. Після них Н, Е, О, Б, Х, І, Д, Н, І, С, Т, Ь, З, Л, А, У, С, В, І, Т, І. Чекаємо. Про любов, — розпливається Стьопа. Трилер, — буркає Толік. Вестерн, — сміється Льоня. Скоро Різдво, — каже Вітя. Раптом світло спалахує — не буде кіна. Кіна не було. Була лекція. Коли тепло, відразу до сну хилить. Шкідлива воно штука, комфорт, — розмірковує Льоня, — здорову людину морально розкладає. Фізично, — буркає Толік. В Америці дослід провели. Камера. Тюремна? Ні, в науково-дослідному інституті, умови — ідеально комфортні. В тому самому, де душу зважували, — буркає Толік. Поклали туди людину. Через кілька хвилин прилади з ладу вийшли — людина зникати почала. Хіба це недостатній доказ неуникності і навіть необхідності зла у світі? Хіба не роздирає лев антилопу, вовк зайця, а крокодил ґну? Хіба вони винні, що такими їх створила природа? Я пр- пр- протестую! Це пр- пр- примітивно! Схвильований голос Віті роздирає на клапті пелену, що вкутала мене теплою ковдрою. Кожного разу, коли надміру схвильований, Вітя затинається. «Ганьба!» дається йому відразу. Вітя кричить угорі над моїм вухом, так у дитинстві нестерпно кричав Лобзик, Льонин перевесник і приятель, схований у крислатому пагіллі, тоді як Льоня стояв унизу і мріяв. Його крик виводив Льоню з заціпеніння, Льоня ловив у наставлений кашкет китиці і цілі гілки жовтих черешень, уявляючи себе рятівником, що тримає круглий мат, як у пригодницьких фільмах, куди стрибає сім’я з шостого поверху, рятуючись від пожежі. Спочатку стрибає Опанас Порфирійович, після нього Танкіна Спиридонівна, останньою летить вона, їхня донька Люся. Льоня її, звичайно, на руки зловив би, але шостий поверх навіть для фантазії безтямно закоханого підлітка зависоко. Лобзик мусив діяти швидко, поки не наспів сторож. Кричав Лобзик геть безглуздо — Льоня дивувався, як той ніколи не побив його, адже через нього й залітав: сторож був тут як тут, Льоня встигав утекти, Лобзика сторож замикав у підвалі й тримав до вечора, вдома йому перепадало за невиконані завдання, про підвал Лобзик — ані пари з вуст, йому було вигідніше, щоби батьки думали, ніби він просто тиняється. Сторож і на Льоню наганяв панічний страх, Льоня біг, не озираючись, нічого не бачив, через дорогу з чотирма смугами, що в невеликому місті, яким воно було за Льо-ниного дитинства, тільки-но з’явилася, до того ж однією з перших; автомобілі скреготіли гальмами, на щастя, їх тоді було не так багато, їздили вони повільно й технічний огляд не був звичайною формальністю, інакше б Льоня загинув безславно під час утечі від сторожа і зовсім не героєм, рятівником дівчинки Люсі з грудьми, що бубнявіли, та її батьків. Коли закричав Толік, я остаточно оговтався. Толік кричав голосом оперного співака, й було дивно, що від його горлання не дзеленчать шиби і не тремтять колони і підвищення з горе-лектором, до якого все це спрямовувалося, не провалюється глибоко-глибоко під землю. Раптом зазвучали голоси Льоні і Стьопи, а тоді й мій. І ось ми кричимо вп’ятьох, скандуємо, проте шиби не дрижать і сцена не провалюється. Тихо, мов ангели, виринають молодики з короткими стрижками, в костюмах і краватках, люб’язно всміхаються, заламуючи нам руки. З того, як безцеремонно вони спускають нас сходами, так що Толік падає і розбивається друге й останнє скельце його багатостраждальних окулярів, ми усвідомлюємо, що люб’язність та не для нас.

Про нас згадали — з запізненням, адже Різдво проминуло, проте ще вчасно, бо на носі був старий Новий рік. Навчені отриманими в лекторії штурханами, ми не вірили, що пампухи, на які нас запросили, — не жарт. Переконали нас урешті дві