Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

почвар. Збився зі шляху Стьопа — не став далі чекати, ноги в руки взяв, наскільки це в його стані мислимо. Вранці на тій самій галявині прокинувся, де вчора картоплю пекли і сивуху кубрячили. Звівся, голова бодуном, а в голові коваль молотом об ковадло гупає. Перехрестився Стьопа. Пішов обережненько, уже не біг, як учора, а скрадався, під вагою ковальських ударів згинаючись і здригаючись. На узлісся так доплуганився, а там сонце сходить. І в Стьопиній голові сходить. На узліссі швидше, в голові повільніше. І гуртожиток віддалік стоїть. Сплюнув Стьопа, вдруге перехрестився і вже хоробріше, наскільки голова дозволяла і сонце, що сходило, вперед рушив. Два дні відсипався. Нікому нічого не розповів, тільки нам згодом. Це так, ніби інший світ відкривається. Як у Бермудському трикутнику, — каже Льоня, — де три виміри сходяться. І там, де вони сходяться, четвертий відкривається. Кораблі пливуть, літаки летять. Пливе, Стьопо, твій дід до Америки щастя шукати. Не сидить, лежить, погано йому, хитавиця. Проклинає корабель, океан з акулами і життя, яке його на корабель посадило. Зійшов би, але немає такого порту, в якому серед води висісти можна. Нічого, думає Стьопин дідо, не стільки терпів і тепер потерплю. На палубу показується, в Америку припливає. Сходить Стьопин дід з корабля, землю ногою недовірливо пробує, чи міцний він, берег американський. Так легко на ньому не встоїш — це ще вміти треба. Незлегша за корабель хитається. Раз вправо нахилиться, раз уліво, бодай йому. Пристосовувався дід — наш чоловік до всього призвичаїться. Приборкав американську землю під собою, наче мустанґа в преріях. А прерії — то степи американські, яким ні початку, ні краю не видно. Ще не дідом був. Молодим парубком. Дітей наплодив. Стьопиного батька, замурзаного і босоногого, і світ за очі подався, долю шукати. Знайшов, у валізу, що надбав її замість клунків обох, на саме дно, під речі поклав. А накупив скільки всього — левісів, адідасів. Назад пливе. Тільки не припливає ніколи. Марно на нього вдома чекають. Уже й борщ захолов, і вареники пошкарубилися, а його нема та нема. Жінка в розпач, дідова теща, жінчина мати, дрівець до вогню підкладає. Дзуськи ти йому здалася. Він уже давно собі Мері знайшов, а тебе забув. Замовкніть, мамо, я вас прошу. Не знайшов він собі нікого, не такий він — не знаєте, то й не грішіть. Про «Титанік» почули, ще гірше жінка голосить. Льоню, не було тоді «Титаніка», і не з Америки, в Америку він плив. Яка різниця, куди плив. Навіть якби не було його, айсберґ був. Він завжди там плаває. Проте не від айсберґа він помер і не помер, як на те пішло. Це корабель в інший вимір потрапив. Дивується Стьопин дід, що воно таке? Мамонти бігають, а за ними голодранці, шкурами, на яких клапті тельбухів позапікалися, обтягнені, з дрючками і каменюками, більше до мавп подібні, ніж до людей. Не був мій дід ні в якій Америці! Не доїхав, отже. По дорозі туди все сталося, а не назад — яка різниця? І не з твоїм дідом, а набагато пізніше. Чекають на них. На кораблі у портах і літаки на аеродромах. Родичі зустрічають, носії і таксисти. Тільки немає кого зустрічати. Хвилюються родичі, непокояться носії, спльовують роздосадувано таксисти. Не приземляються літаки. І кораблі в порт не заходять, кітви не кидають, трапа не спускають. Немає їх. І пасажирів, які ними їдуть, немає. Трапом ніхто не сходить. Шукають їх. Кораблі в морі шукають. Літаки також у морі шукають — хто їх у повітрі шукатиме? Тільки немає їх, хай їм біс. Літаки з радарів зникли, кораблі сигналів S.O.S. не шлють. І в морі їх також немає. І решток від них немає. Нічого немає. Ні скалочки, ні капелюшка, що на поверхні би плавав, про сумну долю пасажирів розказував. Та що воно таке? Що діється? Експедицію споряджують. Досліджують. Математики розрахунки роблять, фізики величини зважують. А все від того, що під Бермудським трикутником межа пролягає, на північ тягнеться, тіпа кордон. Лише без прикордонників, вівчарок і спостережних веж, і колючого дроту немає, і трактор демаркаційної смуги не розорює, землю не розпушує. Немає її, землі. Синє все навколо. Небо синє, земля синя, бо не земля вона, а вода. Межа та невидима, кораблі перепливають, а літаки пролітають її, не помічаючи. Тільки буває, що перетнуть вони її і більше не з’являться. Ніде і ніколи не з’являться. Кажуть, сто років для них як один день. Де вони? — питає Стьопа. Власне, Стьопо, всі це питають, не тільки ти — і рятувальники, і родичі, які чекають, і носії, які нетерпеливляться, і таксисти, що спльовують. А ти як гадав? В інший вимір провалюються. Дивляться — щось не те. Кудись не туди потрапили. Швидко мобілки добувають, номери родичів і рятувальників набирають. Про номери таксистів уже ніхто й не думає. Мовчать мобілки. Не відгукуються родичі, ні рятувальники. Голос оператора озивається, на плівку записаний. Абонент тимчасово поза досяжністю, зателефонуйте, будь ласка, пізніше. Пізніше знову ніхто не відгукується, крім оператора, який тим самим голосом те саме балабонить. Але, швидше за все, й оператор не балабонить — ні грама не чути, мовчанка. Пасажири одні в істериці б’ються, інші їх заспокоюють, від чого й самим легшає. Льоню, я цей голівуд також бачив, — Толік озвався. Нам краще всередину заходити, поки місця вільні, бажано біля батареї. І біля виходу — може, буфет буде. На жаль, — каже Льоня, — в лекторіях буфетів не влаштовують. А що влаштовують? Лекції! Нащо нам лекції? Це Стьопа. Стьопа згадав свій рідний сільськогосподарський. Речі, Стьопо, підсушимо. Культурними людьми станемо. Похаваємо, — мріє Стьопа. Не похаваємо — кажу ж тобі! Розумієш, хоч з голоду ґеґни. Скупердяї, — обурюється Стьопа, жаль бутербродика. Не заведено, Стьопо, некультурно — в лекторіях не бутерброди, а знання поїдають. Від знань ситим не будеш, — Стьопа це на собі випробував. Всередині лампа на стіні жевріє, жоднісінької душі, крім сторожа. Вам чого? Ми на лекцію. Зарано, панове. Вийшли ми. Ну що, панове, куди подамося? Та нікуди, гуляємо. Може, заходьмо вже, а то ще, чого доброго, місця не вистачить, — каже Вітя. Стьопа нічого не каже. Без бу тер бродів Стьопа якось відразу інтерес втратив, скис і похнюпився. Голодний Стьопа. І я голодний. І Льоня. І Ві-тя. І Толік теж. Не приходив сьогодні Юра, рятівник наш, то й манна з неба не