Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

підрядити. Хай сто, — сичить Стьопа до Толіка, перемовника. Ми звертаємо погляди до головбуха, який і вніс пропозицію. Льоня мовчки киває. Сто, — буркає Толік, — але ми поскаржимося в профспілку. Грошей ми не отримали — спершу робота, потім оплата. Завтра о десятій — щоб як багнети мені!

Стьопа міцно стоїть на землі, обома ногами, мов обценьками, тримається. З-поміж нічого, яке дамокловим мечем нависає, і багато чим, що в’юном із рук вислизає, Стьопа хапається за найдрібніше, бо й те можна втратити. Нехай жалюгідне воно, карикатурне, проте все одно краще, ніж нічого, — цієї арифметики Стьопу життя навчило. Раз ми вже мали сто доларів, зароблених моєю працею, про яку я навіть не здогадувався, що праця вона і що жити з неї можна. Нехай не вічно, але місяць, до того ж не самому, а вп’ятьох, квінтетом. О десятій ми вже були напоготові — Толік останнім, «багнет». Заспаний і набурмосений, він найбільше з-поміж нас не терпів вояччини, хай навіть словесної, — його, короткозорого, колись у будбат заголили, де все одно, що в буцегарні, хіба без колючого дроту. Ждемо, чекаємо. Може, марно чекаємо. Наші годинники давно вже по світу пішли — хто з нас їх мав, звичайно; відтоді нам сонце годинником. Ет, хороші колись були, механічні, надійні — що там казати. Вторговані за них копійки розлетілися швидше, ніж хвилини, ними облічувані. Ні, не шкодуємо ми — ні за копійками, ні за хвилинами. За чим шкодувати? — каже Льоня. — Треба мати, а не шкодувати. На що Стьопа згідливо покивує. Як щось і дзенькне, то хіба згадка у пам’яті та її відлуння в наших кендюхах. Фата морґана — губи потріскані, горло склеїлось, аж раптом удалині вода видніється, далекодалеко, дійти годі до неї — немає її, примарилась. Толік по собі знає, сказано ж, у будбаті був у Середній Азії. Зате хвилин у нас! Міхами могли б продавати — всім, кому часу бракує. Оптом і вроздріб. Великі до великих, середні до середніх, малі до малих — секунди на одну купку, хвилини на іншу...

Завантажили нас у мікроавтобус. Толік впирався, але сто доларів — це сто доларів. Наче в льоху, лише сполучне віконечко із водієм і жевжиком біля нього. Водій кермо тримав, жевжик вряди-годи до нас обертався, підморгуючи — мовляв, даремно похнюпилися. Від підморгування Толік ще більше занепокоювався, та й я виліз би — я прихильник ходіння пішки, на колесах непевно якось. Толік почувався кролем, якого заманили морквиною в клітку, навіть не давши похрумати, й ось тепер везуть невідомо куди — м’ясо розфасують, з хутра вушанку пошиють або рукавиці зимові, що їх потім у шкірґалантереї який-небудь жлоб купить. Від різкого гальмування ми подалися вперед, Стьопа гримнувся об перегородку. Двері відчинилися. За ними другі, треті, четверті. Останні були дверима рекламної студії, як повідомляла латунна табличка. Толі-кові відлягло й нам усім разом з ним.

Просторе приміщення, в якому ми опинилися, заставлене ліхтарями й прожекторами. Щось тенькнуло одночасно в Льоні і в Стьопи. В такому приміщенні семирічний Льоня позував для родинної фотографії, тримаючи на руках манюсінького братика, якому тоді й рочку не виповнилося. В таке саме приміщення, тільки менше і з меншою кількістю прожекторів, можливо, лише з одним, Стьопу привіз батько. Художня фотографія зі Стьопою стала батьковою гордістю, одначе після батькової смерті Стьопа шкодував, що на фотографії він, а не його батько, або ще краще, якби вони були там удвох. Жевжик виявився асистентом модельєра. Що це? — питали ми, не уявляючи, що воно за ремесло, на що Толік нам доступно пояснював: модельєр вигадує одяг, а асистент — хлопчик на побігеньках. Хлопчик на побігеньках, він же асистент, підійшов до двох незнайомців, і між ними зав’язалась розмова. Той, що з довгим, зачесаним назад сріблястим волоссям і великими чорними окулярами, які закривали не тільки очі, а й половину лиця, і був модельєром, а лисуватий опецьок біля нього, який раз у раз стирав хустиною піт, — фотографом. Модельєр, схрестивши руки, кивав підборіддям, тоді як фотограф не знав, куди подіти свої родинні ковбаски з пухкими долоньками. Коли розмова закінчилася, асистент прочинив інші двері: Ну як дівчатка, готові? Парубки вже чекають. З того, як він по-змовницькому підморгнув нам, ми зрозуміли, що парубки — це про нас. Із сусідньої кімнати випурхнуло троє худих, наче їх морили голодом, створінь. В песцевих шубах, накинутих на голе тіло, вони нагадували ожилі манекени. Венери в хутрах, — шепнув інженер, за сумісництвом бухгалтер і колишній музикант Льоня, який, на відміну від шкільних років, за час навчання в інституті прочитав, у чому було б соромно зізнатися, якщо не враховувати посібників про тюльпани, чотири позиції — «Венера в хутрі» одна з них. Нам не тільки песцевих шуб не дали, а й узагалі звеліли не роздягатися, включно з головними уборами — в Стьопи за шапку правили химородні рейтузи з обмотаними навколо шиї кінцями, в яких він виглядав, як німець під Сталінградом. З нас усіх Стьопа найбільше мерз у голову. Отак ми приблизно виглядали. Парні, що нада, — клацнув пальцями асистент, шукаючи схвалення, що його модельєр з фотографом не забарилися висловити — в доволі, щоправда, стриманій формі. Першою посадили чувиху, обабіч Стьопу і Вітю, замість Толіка, який м’явся і ховався між нами. Ближче, ближче, — дириґував модельєр, а асистент озвучив його розпорядження. Стьопа і Вітя присунулись ближче, Вітя ніяково, зате Стьопу двічі просити не треба. Наталочко! — прошепотів Стьопа у вухо з блискучим кліпсом. Я нє Наталачка, урод! — сахнувшись від Стьопи, Венера-в-Хутрі бемцнулася об Вітю, і тільки Вітіна темно-синя плетена шапка пом’якшила удар. Ізвіні-тє, — пролопотіла Венера. Чііііз! — скомандував фотограф. Що таке «чііііз»? — запитав я пошепки, проте фотограф зупинив Толіка, який збирався вже щось відповісти. Ша! — шакнув асистент модельєра. Зараз вилетить пташка, — сказав фотограф. Вилетіла. Тридцять одна чи й більше. Хто б їх лічив, пташусьок? Дівчата гидливо кривилися і, тільки коли вилітала пташка, клеїли усмішку. Що поробиш, дівчатка, почули ми голос асистента позаду, бізнес є бізнес, і вам непогано платять.

Стьопа й Наталка. Стьопа в костюмі з тонкими світлими смугами і трояндою, всиленою в петельку. Вітер куйовдить світлу чуприну. Наталка у весільній сукні, білих мережаних рукавицях, тріпоче вельон. Церква стоїть на пагорбі, шелестять ясени. До церкви веде доріжка, вимощена річковим камінням замість протоптаної стежки, що в’ється змійкою — влітку в траві, зимою