Йорн Лієр Хорст - Одержимий злом

зателефонував Франкові Квастму і коротко повідомив про те, що сталося.

— Її батьки будуть тут з хвилини на хвилину, — стурбовано сказав Квастму.

Вістінґ підійшов до вікна, перехилився вниз. Перед будинком стояла Ліне з камерою у руках.

— Візьмеш їх на себе? — запитав він Франка. — Треба їм повідомити, доки новина не з’явилася у медіа.

— Уже телефоную.

І вони попрощалися.

Гаммер теж розмовляв з кимось по телефону. Вістінґ здогадався, що він запустив процедуру відстеження мобільного Марен Доккен.

Знову задзвонив Вістінґовий мобільний. Цього разу телефонувала поліцмейстер. Мабуть, прокурор уже встигла її поінформувати.

— Наскільки достовірне припущення? — запитала вона.

— Ми точно знаємо, що Марен Доккен зникла, — відповів Вістінґ. — Усе решта здогади.

— Які ресурси тобі потрібні? Скільки людей?

— Усі доступні на цю мить. У нас мало часу, зволікати не можна. Треба відстежити всі транспортні засоби, які підходять за описом, перевірити дані «Автопасу», всі дорожні фото- й відеокамери. Людей потрібно багато. А тоді, коли про операцію стане відомо населенню, посипляться свідчення.

— Я подбаю про відкладення інших справ і завдань, — пообіцяла поліцмейстер. — Головна увага — розшуку фургона.

Вістінґ почув дзвінок свого мобільного.

— Дякую! До справи!

— Ще одне, — сказала поліцмейстер. — Тобі доведеться уникати преси. Спецвідділ розслідує твої дії в контексті службової недбалості. Розглядають можливість відсторонити тебе від слідства.

Вістінґ відчув, як у ньому наростає роздратування. Він не мав нічого проти ухилення від коментарів пресі, але відсторонення? Це вже вияв недовіри. Сигнал, що інсинуації медіа мали під собою підстави. Підозра, що провал слідчого експерименту на його відповідальності, що це — його недогляд.

— Домовилися, — буркнув він.

Вістінґ закінчив розмову й відповів на інший дзвінок. Дзвонив Стіллер.

— Треба було повідомити мені ще вчора, — сказав він.

— Ти вже чув?

— Так. Я маю деяку інформацію.

— Яку саме?

— Дані журналу стеження за Флойдом Тюе. Учора, о 23.34 під його будинок заїхав «форд транзит коннект» на польській реєстрації. Трохи постояв, доки піднялися ворота гаража, потім в’їхав досередини, і ворота опустилися. Через п’ять хвилин поїхав геть.

— Хто був за кермом?

— Важко було розгледіти. Чоловік. Очікую відповіді на запит від польських колег щодо власника.

— Треба ввійти у будинок!

— Замало підстав для обшуку, — заперечив Стіллер.

— Ми мусимо ввійти!

Розділ 54

Гаммер вів авто. Вістінґ сидів поруч, вивчав прислані Стіллером фотографії. Він був певен, що за будинком Флойда Тюе стежать двоє поліцейських у цивільному автомобілі, а стеження виявилося дистанційним. Двоє полісменів, перевдягнених електриками, встановили на ближніх вуличних ліхтарях відеокамери, самі ж сиділи в апаратній Кріпоса й звідти ними керували. Могли змінювати масштаб зображення, розширювати й звужувати панорамну зйомку, рухати камерою вгору-вниз. Усі відеозаписи зберігалися, і щоразу, коли всередині будинку ставав помітним рух, автоматично фіксувався стоп-кадр.

Розташування камер давало широкий кут огляду фасаду, однак роздивитись водія було годі.

Об’єктив зафіксував момент, коли автомобіль в’їжджав у підземний гараж. Вістінг розширив зображення на маленькому екрані мобільного й побачив у глибині гаража пару ніг, начеб Флойд Тюе стояв у півтемряві.

На другому фото водій виходив з авта. Через скошений кут камера вихопила тільки нижню частину тіла, без сумніву, чоловічого. На трьох інших фотографіях чоловік обходив автомобіль, мабуть, щоб відчинити бічні двері. На останньому фото опускалися гаражні ворота.

Фотографія зникла з екрана, коли задзвонив телефон. Телефонували з юридичного відділу поліції. Новий поліційний прокурор, нове ім’я.

Вістінґ виклав суть справи, попросив дозволу на обшук будинку. Йому пообіцяли розглянути прохання.

— Підстав для обшуку недостатньо, — повідомили згодом.

Вістінґ розумів: того, що Флойд Тюе був знайомий з Томом Керром і що в його гараж заїхав автофургон, замало, аби звинуватити фінансиста у викраденні Марен Доккен. Але він сподівався на згоду юристів зробити виняток з правила. Не погодилися…

Вони під’їжджали до будинку. Вістінґ знав дорогу, скерував Гаммера в глуху вуличку. Ворота садиби стояли нарозтвір. Вони поставили авто на тому самому місці, що й Вістінґ минулого разу, коли побував тут зі Стіллером.

— Як діємо? — запитав Гаммер.

— Заходимо.

Він підійшов до вхідних дверей, подзвонив. Ніякої реакції. Хотів уже подзвонити ще раз, як зателенькав мобільний. Телефонував Адріан Стіллер.

— Коли ви підійшли, у вікні майнула тінь, — сказав він.

Вістінґ обернувся, глянув на ліхтарний стовп, але не помітив камери.

— Спостерігаєш за нами?

— Вікно 2-2, — додав Стіллер.

Вістінґ відступив крок назад. На другому вікні другого поверху висіли щільні штори.

— Тюе виходив з дому лише до поштової скриньки й забрати доставку їжі, — вів далі Стіллер. — Він удома, хіба прошмигнув задвір’ям, але шансів на те небагато.

Гаммер подзвонив іще раз. Звук дзвоника відлунював за дверима.

— Є новини про польський фургон? — запитав Вістінґ.

— Зареєстрований на одну жінку у Варшаві. Там копають далі.

— Чудово! Дякую за інфу.

Вістінґ зійшов униз східцями ґанку. Від приватної охоронної фірми прийшло попередження, що будинок під сигналізацією і відеонаглядом. Він не побачив ніякої камери, однак не сумнівався, що вона існує. Флойд Тюе сидів, вочевидь, за своїм письмовим столом і спостерігав за ними.

— Обійдемо будинок навколо, — запропонував він.

На задвір’я вела вимощена пласкими плитами доріжка. Позаду вілли ріс розкішний, доглянутий сад, простирався рівний моріжок і охайні грядки. Широкі сходи на три східці вели на терасу, вимощену каменем, з масивними кованими садовими меблями.

Вістінґ підійшов до скляних дверей, зазирнув у шпарку між гардинами. То була кімната, де вони першого разу розмовляли з господарем. У кімнаті панував присмерк. Монітори комп’ютерів вимкнено.

Гаммер присвиснув і махнув Вістінґові, щоб підійшов. Показав униз, на підвальний підмурівок ліворуч. Там виднілися два подовгасті вікна з металевими ґратами.

— Установили не так давно, — промовив він.

Вістінґ зійшов з тераси до квітника перед будинком. Гаммер мав рацію. У старому підмурівку було видовбано пази й вставлено чотири металеві прути. Замазка навколо них мала доволі свіжий вигляд, десь річної давності.

Вістінґ відхилив гілля куща, щоб зазирнути досередини. Але побачив лише окремі фрагменти приміщення. Там горіло яскраве, сліпуче біле світло. Жодних меблів. Голі бежеві стіни. Трохи темнішого кольору підлога. Навпроти вікна — сірі двері без клямки, але з оглядовим вічком. Як у тюремній камері.

Гаммер підійшов до другого вікна.

— Чорт! Там хтось лежить!

Хруснула гілка під ногами Вістінґа. Гаммер трохи відсунувся, щоб звільнити йому місце. На тапчані з м’якою оббивкою у піжамі, схожій на лікарняну, лежала людина. Ступні стягнено ременями. Над колінами — ще один ремінь. Вістінґ ледь не втиснувся у ґрати, але з того місця, де вони стояли, решту тіла не побачив. Важко було визначити стать і вік, жива людина чи мертва.

Гаммер бігцем кинувся на терасу. Схопився