Йорн Лієр Хорст - Одержимий злом

Критики за спонтанне інтерв’ю не уникнути. Він знехтував забороною керівництва, зневажив ієрархію, послухавшись свого професійного чуття, і вчинив, як вважав за правильне. Треба було ще вчора наполягти на своєму.

Вістінґ дивився у вікно. Коли Гаммер повертав на Стурґату, мигцем побачив себе в боковому дзеркалі. Він усвідомлював, що за імпульсивним поривом крилося щось більше. Минуло три дні від втечі Тома Керра. Невдоволення діями поліції наростало. Він кинув журналістам іншу кістку й тим самим відволік їхню увагу від дражливої теми.

На світлофорі попереду спалахнуло червоне світло. Гаммер вилаявся, увімкнув сині мигалки й проскочив світлофор.

— Тут праворуч, — показав рукою Вістінґ.

Далі у вуличці стояв автомобіль Ліне. Гаммер під’їхав і став поруч з ним. Вістінґ відчинив дверцята, не чекаючи зупинки авта.

Ліне вийшла з під’їзду будинку.

— Я піднімалася до неї, але ніхто не відчинив.

Вістінґ зателефонував двірникові, заходячи вслід за Ліне в будинок. Доки йшли сходами, він пояснив, навіщо їм треба потрапити в помешкання.

— Буде за десять хвилин, — сказав Вістінґ і поклав телефон у кишеню.

Гаммер тричі гупнув кулаком у двері, аж стіни струсонулися. Сусідка поверхом нижче вийшла на сходи, задерла голову догори. Вістінґ ступив кілька кроків до неї.

— Поліція, — показав їй посвідчення. — Ви бачили жінку, яка тут мешкає?

— Марен?

— Так.

— Не бачила від учора.

— Коли саме вчора?

— Увечері. Вона виходила з квартири.

Гаммер знову грюкнув у двері. Вістінґ зійшов іще на кілька сходинок. Сусідка була приблизно одного віку з Марен Доккен.

— Ви з нею балакали?

Жінка похитала головою.

— Вона саме розмовляла по телефону.

— Коли це було? — втрутилася Ліне.

— Десь після шостої, — подумавши, відповіла жінка. — Може, о пів на сьому.

Ліне простягнула батькові свій мобільний. На екрані висвітився час дзвінка — 18.23.

— Це я з нею розмовляла. Вона хотіла прогулятися, подихати свіжим повітрям.

Вістінґові перехопило горло. Він уже не міг стримати щонайгірших прогнозів.

— Як вона була вдягнена? — запитав він.

— Одягнена? Ну, не знаю...

— У що взута? Пригадуєте, яке мала взуття?

Сусідка похитала головою.

— У якому взутті вона зазвичай ходить? — повторив Вістінґ, мимоволі підвищивши голос. — Це важливо!

 — Не знаю…

— Fuck, — лайнувся Гаммер.

Він відступив крок назад і з розгону гупнув ногою у двері. Одвірок хряснув з першого ж разу. Двері злетіли із завіс і вдарилися в стіну передпокою.

— Марен! — крикнув Гаммер, входячи до помешкання.

Вістінґ стояв на сходовому майданчику разом з Ліне.

— Що не так з її взуттям? — запитала Ліне.

— Потім! — буркнув Вістінґ.

Помешкання було невеликим. Гаммер оглянув його за хвилину.

— Нікого.

Вістінґ увійшов, узяв у руки одну сандалю з-під дверей. Тридцять восьмий розмір.

Сусідка піднялася нагору й собі зацікавлено зазирнула в квартиру.

— Ви питали про взуття, — озвалася вона. — Маю ось таке. Якщо це допоможе…

Вона простягнула мобільний і показала фото, зняте перед будинком, очевидно, влітку. Світило сонце. Листя на деревах свіже й зелене. Марен Доккен сиділа на лавці боком до камери, підтягнувши ноги до грудей, і всміхалася. На ногах — сірі кросівки з рожевим візерунком. Вістінґ одразу їх упізнав.

Розділ 52

— Тату, то що там з кросівками? — допитувалася Ліне.

Батько глянув на неї, перевів погляд на сусідку й знову на доньку. В очах — тривога.

— Такий знайшли вчора в придорожній канаві на Ґамлє Ставернсваєн. Такий самий кросівок. Перехожий повідомив, що став свідком, як жінку затягнули в білий критий фургон.

Ліне приголомшено відступила крок назад. Їй потрібен був час, щоб усвідомити почуте. Хвилею накотився страх. Запаморочилося у голові. Вона кілька разів глибоко вдихнула, зібрала докупи думки.

— Том Керр?

— Дуже ймовірно, — кивнув батько.

Жахливі картини того, що він чинив зі своїми жертвами, спливли перед очима. Вона судомно ковтнула слину, кілька разів міцно зажмурила очі, спробувала перевести думки в інше русло.

Камера, подумала вона.

Камера лежала внизу, в авті. Треба її принести, задокументувати, доки все свіже.

І все ж вона не кинулася по камеру, стояла вражена власним цинізмом.

Задзвонив телефон. Батьків. Він відповідав коротко, без зайвих емоцій, не зводячи погляду з доньки. Тривога в його очах поступилася рішучості.

Ліне побігла вниз сходами, дедалі пришвидшуючи темп. Гримнула за собою дверима під’їзду, кинулася до авта й схопила камеру.

Ні, справа не в цинізмі, а в спробі заховатися за щось буденне. Дистанціюватися від страху.

Дзижчання камери трохи отямило. Вона спрямувала об’єктив на будинок і під’їзд, знайшла вікна Марен на третьому поверсі. Побачила нагорі, у помешканні, чиюсь тінь, але не розпізнала, чия вона — батька чи Гаммера.

Задзвонив її мобільний. Треба потім стерти зайві звуки, подумала вона. Затримала кадр ще на кілька секунд, аж тоді намацала в кишені телефон.

Телефонував Адріан Стіллер.

— У нас з тобою все вийде, — сказав він. — Мені треба поговорити з твоїм батьком, але все владнається.

Ліне не зрозуміла, що Стіллер мав на увазі.

— Ти зніматимеш слідство в процесі, — пояснив він. — Я це узгодив зі своїм керівництвом. Треба лише повідомити твого батька.

Ліне глянула на вікна третього поверху.

 — Ти з ним не спілкувався?

— Ще ні.

— Я про Марен Доккен кажу.

— А що з нею?

— Вона в Тома Керра. Він викрав її.

Ліне довелося ще раз розповісти те, що знала.

— Коли це сталося?

— Учора ввечері. Я розмовляла з нею приблизно о пів на сьому. Вона збиралася на прогулянку.

Стіллер гнівно вилаявся.

— Журнал стеження, — промовив він і пробурмотів щось нерозбірливе.

— Що? Який журнал?

— Я тобі передзвоню, — сказав Стіллер і відімкнувся.

Ліне здивовано завмерла.

Розділ 53

Телефонувала Стемстад. Прокурор, з якою він спілкувався напередодні ввечері. Сьогодні вона знову чергувала. Її звали Ґюро. А може, Ґру чи Ґюнн. У голосі звучали гострі нотки.

— Що це таке? — напала вона на Вістінґа. — На TV2 кажуть, що ви дали їм коментар.

Вістінґ урвав гнівну тираду.

 — Це — Марен, — сказав він, постукуючи носаком сандалі по підлозі. — Марен Доккен. Він її викрав.

— Хто така Марен?

Довелося Вістінґові пояснити. Доки говорив, хвилювання змінилося страхом.

— Ось вам пояснення мого вчинку, — сказав він. — Тому Том Керр і повернувся, щоб забрати її. Він заволодів одним із нас.

На іншому кінці запала тиша. Вістінґ гарячково підраховував час від моменту викрадення. Минуло понад дванадцять годин. Майже чотирнадцять.

— Звідки ж було знати, — нарешті озвалася чергова прокурор. — Ми зробили, що могли.

Вістінґ вирішив змовчати про те, що вони зробили. Треба було рухатися далі.

— Дайте орієнтування, — попросив він. — В усіх засобах масової інформації.

Тепер прокурор уже не заперечувала. Після розмови з нею Вістінґ