Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

шосе весело зеленіли посіви, і здавалося, що поля розкривають свої широкі пророслі долоні, щоб зігрітися. Справжнє травневе тепло випустило в повітря рої дрібної комашні й зграйки пустотливих метеликів. Принаймні краєм ока Жанна встигала помічати, як на узбіччі, довкола калюж, що лишилися після дощу, збираються купками і раз по раз ворушать крильцями барвисті посланці неба. Воно сьогодні здавалося воістину бездонним і аж дзвеніло сонячним акордом.

— Чудесна погода, Жанночко, чудесна. Наче жінка в доброму настрої, — привітно всміхався сивочолий бородань Володимир Семенович Діденко й час від часу кидав запитальні погляди в її бік, тобто на місце пасажира. — Ви не втомилися, бува? Почуваюся старим телепнем, їй-богу. Мусили зі мною в Чернігів їхати. Нічого-нічого, скоро в Горбовому будемо. Зате ви побачили, як місто легенд змінилося. Правда ж, разюча відмінність?

Жанна замислено роздивлялася краєвиди й не вірила, що вже бачила все це якихось пів року тому.

— Правда.

Статечний чоловік, хоч і пильнував дорогу, як то належить відповідальному водію, але, вочевидь, підмічав і щось інше.

— Я б, Жанночко, вас не впізнав… Ви так змі­нилися.

Ніяково всміхнулася й інстинктивно поклала долоні на живіт. Вільний крій легенької сукні, звісно, уже не міг приховати тридцять восьмий тиждень вагітності. Усе частіше низ живота «тягнуло», поперек нагадував про себе, відтак часто доводилося змінювати положення, шукаючи зручне.

— Ет, Володимире Семеновичу, спостережливий ви чоловік.

Засміявся у відповідь, а довкола очей ураз лягла павутина з хитринкою.

— Ви про це? Ні-ні, Жанночко, я геть про інше. Ваші очі, рухи, слова… Коли жінка світиться зсередини, це не помітити складно. Може, скажу дурницю, але, здається, Жанна Валеріївна Коломієць опинилися там, де мала бути. От повірте старому й бувалому лису, знаю, про що кажу. Оце кручуся-верчуся, бігаю, за все хапаюсь, а як припече, защемить осьде, — і ткнув собі в груди, — здогадайтеся, куди тікаю? У Горбове. Два роки тому дачу заклав, самі стіни, а приїду, на порозі посиджу, у сад сходжу босоніж, так, щоб чути, як пульсує земелька, — і одразу попускає. Легшає. Хіба не чудо?

Жанна кивала, вдивляючись у неозору далечінь. Уже давно не мучилася питаннями, як бути далі, де й з ким. Довірилася, чи що? Просто повірила в таку саму неозору любов, і одразу ж стало легко-легко. Ніби, де б не була, скрізь удома. Певно, щось схоже відчувала й бачила вагітна Франциска Францівна Пономаренко, коли навесні 1923-го наближалася до Горбова…

— Ви, як завжди, праві, Семеновичу. Не інакше, як чудо.

— Ет… — не вгавав, кидаючи короткі погляди вглиб, а потім узагалі заходився шукати щось у бардачку. — Не вірите. Молоде-зелене. Я цієї ночі, дорогенька, ваше дочитав — і все. Пропав. Вам тут лишитися треба. Чуєте? Серед наших людей. Столиця, воно, звісно, зрозуміло: можливості, розвиток, те-се… Та тільки тут ви одна… така.

Жанна не втримала жартівливої усмішки.

— Ще скажіть, що Францівна.

Діденко прицмокнув язиком і, віднайшовши нарешті цупкий конверт, простягнув.

— А може, і так. Жіноча доля — сила незбагненна. Скільки в ній уміститися може, а скільки вміщається. Здається, бути того не може, а тільки є… Відкрийте.

Жанна слухняно взяла конверта до рук, мить тримала, дослухаючись до якогось особливого лоскоту на рівні серця, а потім обережно зазирнула.

— Фотографії?

— Так. Буквально вчора передали. Із сімейного архіву.

Ошелешено вийняла стосик чорно-білих світлин, відчуваючи, як від зворушення дрібно тремтять пальці. Ось воно! Завершення історії. Наприкінці квітня Жанна, як і домовлялися, надіслала завершений текст. Творчий проєкт під назвою «Берегиня» відбувся. Відтепер про подвиг, який здійснила горбівська австрійка в роки Другої світової війни, можуть дізнатися сот­ні, а то й тисячі охочих. Однак про подальшу долю Фані Францівни Пономаренко розповісти чомусь ніяк не вдавалося. Усі слова здавалися порожніми… звичайними, чи що? Буденними. І ось, перебираючи в руках вицвілі від часу чорно-білі світлини, Жанна немов складала чудернацький пасьянс життя.

Урятувавши заручників від розстрілу, восени 1941-го Фаня Францівна насправді вберегла весь Горбів. Мальовниче село на Чернігівщині спалили б дощенту, знищивши і малих, і старих, і ненароджених. Таке вже було, і подібне траплялося потім. Горбівці добре це розуміли, тому нарекли вчительку німецької своєю берегинею. Власне, лише завдяки їй побитих селян (декого із заручників несли додому на руках помирати) оглядав, а згодом і лікував німецький лікар.

Чи співпрацювала берегиня з німецькою владою по тому, у роки окупації? Так. Саме до Фані Францівни бігли у хвилини розпуки, смертельної загрози чи біди. І вона жодного разу не відмовила й не відмахнулась. Особливо дбала про вдів і сиріт. Коли ті лишалися без даху над головою, Францівна не стільки перекладала їхні прохання, як переконувала, щоб потерпілим виділили житло, підтримали харчами. Хоча горбівці згадували, що в перший рік окупації зерна й продовольства отримали більше, аніж за радянської влади, а от біди, жорстокості людської, смерті наглої вистачало і за тих, і за інших. Видно, зло скрізь однакове, як і милосердя…

Чи боялася за своє життя, коли чужі йшла рятувати? Хто те знав і хто відав — просили й годі. Бувало, що пізно. Довго згадували люди, як одна сердешна горбівська молодиця сховала пораненого солдата, а того знайшли, ще й саму забрали. У хаті трійко діток, найменшенькому цицьки маминої треба. Що робити? Куди бігти? Авжеж, до Францівни. Порятуй, поїдь, ви­проси помилування: діточки ж мамку ждуть. Поїхала Францівна, своїх чотирьох удома лишивши, що вже там, у Чернігові, казала, як просила, але вийшли до неї і папірець винесли: «Вирок виконано». Над отим папірцем усю зворотну дорогу й проплакала, картаючись. Бо якби раніше поїхала, якби вмовила, троє хлопчиків мамине тепло пізнали б, любов’ю зігрілися.

Звідки сили черпала? Як витримала? Захара свого ждала: чеканням дні коротала, а зорі підсвічувала. Хоч би звісточка яка від нього, бодай рядочок — нічогісінько. Зник безслідно. А все одно сподівалася, вірила, дорогу молитвами ревними встеляючи. А як тільки у вересні 1943 року радянські війська в Горбів увійшли, тільки-тільки влада «своїх» на місцях відновилася, одразу ж за Францівною і прийшли. Правда, люди «зрадницю» чомусь забрати не дозволили: хто із чим біг, жінки під колеса падали, шлях собою перекриваючи. Крик, вереск, плач стояли на все село. Бо ж рятівниця… Куди забирати? Усіх тоді забирайте! Усіх не забрали, лишили і «зрадницю», але почестями ніколи не жалували й в освіті, приміром, працювати не дали.

Мусила «берегиня» руки трудити, спину гнути на ланці колгоспній, а тільки не жалілася. Ніхто ніколи слова від неї кривого не чув або докору. Дітей ростила, батьків Захарових хоронила, чоловіка діждалася з полону. Немічного, хворого, змученого. Якби не знання німецької, пропав би в концтаборі, а так при кухні виборсався, ще й своїм, горбівським, помагав вижити. Уже коли зовсім захирів, німці додому відпустили вмирати. На те й скидалося: хіба ж то Захар — тінь його вернулася. Кров’ю харкав, задихався, кашель його зі світу зводив, тільки не звів — жінка шлях собою загородила, любов’ю своєю, турботою, ласкою. У смерті «чахоточної» роки життя відвоювала, ніхто не вірив, а змогла.

Жанна виокремила одну зі світлин і деякий час роздивлялася рівні ряди виноградників і просвітлене обличчя жінки в простенькому платтячку. Треба ж, кошти