Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

стій, синку… Ти чого? Ану стій, не вздумай упасти… — шикали мужики до хлопчини, а той ледве тримався на ногах і трусився, мов у пропасниці, бо не бачив, а впізнав… голос… учительки. То ж Фаня, Фаня Францівна, «німка» їхня, кричала, прориваючись до новоприбулого начальства. Її не пуска­ли, пере­городжуючи вхід на подвір’я, недбало відштовхували, тицяли зброєю в спину, а вона розверталась і вперто поверталася назад.

— Пустіть! Пропустіть! — кричала, скільки було сили, але молодший офіцер, котрий стояв ближче до входу, затято вдавав, що не чує, навпаки, як міг, затуляв горбівку собою. Зумисне. Бо нащо? Усе одно не врятує, а сама пропаде — закатують на допитах як шпигунку, у муках тяжких умиратиме, смерті проситиме. Невже ж не розуміє? Якби ж то… Викричала своє, лихо таки накликала.

Зачувши ґвалт біля воріт, низенький сивий чоловік у формі, який, вочевидь, тут був за головного, запитально звів брови, і того короткого руху стачило, аби неждану гостю враз пропустили на подвір’я, розступившись. Жінка на мить завмерла, ошелешена несподіваною волею, затихла, обвела подвір’я довгим поглядом, усіх до одного очима вбираючи, перехрестилась і тихо ступила крок уперед. Будь що буде. Німецькі солдати вслід спантеличено дивилися, коли горбівські мужики всі як один голови понахиляли — чи в страху, чи в надії, чи в пошані. Бо «німка», «германка» їхня подвір’ям ішла, а наче кроками літа рахувала, ходою любов свою стверджувала… до землі, до люду місцевого, законів його й звичаїв, життя непростого, долі трудної тутешньої. Хіба австрійка йшла? Ні. Горбівська жінка, проста, зрозуміла, з мозолями на руках, зморшками передчасними, сивиною на скронях. Як усі. Таких в Україні мільйони, а для ворога всі однакові. Підійшовши, покірно спинилася, звела збентежені, розчахнуті свої очі, повітря повні груди набрала й кожнісіньке слово відчеканила:

— Моє ім’я — Франциска Пономаренко, у дівоцтві Цайтлер. Австрійка. Уродженка Санкт-Маргаретена.

Сивий чоловік зосереджено мружився проти сонця, вочевидь не розуміючи, чи подібне можливо, а на шиї, трохи вище випрасуваного комірця, раз по раз смикала­ся жилка. Чомусь Фаня тієї миті бачила лише її, тонесеньку жилку, що пульсувала, засвідчуючи про життя.

— Звідки, кажеш?

— Санкт-Маргаретен. Бургенланд, — говорила й не чула власного голосу. Якби могла, кричала, волала, молила б, натомість промовляла тихо й ревно, наче на сповіді. — Ці люди не винні. Пощадіть. Я живу серед них двадцять років, я знаю…

Швидким змахом наказав їй замовкнути, а наче вдарив. Що відчувала — не видав жоден м’яз, жодна рисочка або ж лінія. Стояла навпроти й чекала, не відводячи погляду, смиренно й стишено, так ніби серцем уже прийняла свою долю.

— Що це? — запитально кивнув, бо весь цей час щось гарячково стискала в руках.

— Лист… із дому.

Звів брови, вочевидь зважаючи — чи варте «оте» витраченого часу, проте «доказ» таки забрав. По­спіхом розірвав конверт, абияк, хоч той давно розкритий був, читаний-перечитаний, недбало вийняв списаний аркуш і швидко пробігся очима. Сонце, здійнявшись так високо, як тільки могло, нещадно пекло в голови. На котромусь із ближчих дворів надривно кукурікав півень. Виконавці ж терпляче чекали наказу, проте чоловік чомусь не поспішав. Листівку, надіслану матінкою на католицьке Різдво, роздивлявся довго, прискіпливо, крутив між пальців так, ніби папір міг обпікати, і зрештою, приборкуючи ледь помітне хвилювання, вклав вміст листа назад до конверта, якусь мить дивився вдалеч, а потім швидко наказав:

— Покличте Віллєра Вельфліна. Він з наших країв, — і, ступивши крок назустріч землячці, скрадливо всміхнувся: — Як не впізнає, помреш.

Кажуть, в останні хвилини перед внутрішнім зором людини пролітає життя від самісінького народження. Барвистими картинками виринає нізвідки і, нагадавши про короткий земний шлях, навічно зникає в безвісті. Хтозна. Можливо, і так.

Але щоб «побачити все», треба бути за крок до…

Полудень. Сонце дісталося найвищої точки безмежжя і зачудовано спинилося, роздивляючись полохливі тіні десь глибоко внизу. Довгі ряди вино­градників розкреслюють схили, і згори ця картинка чимось нагадує велетенський лист-зізнання. Нижче гріються дахи ошатних будиночків. Їхні заквітчані вікна тішаться різнобарв’ям, ніби райдугу в горщики спіймали. Біжить удалеч дорога, розгойдується з боку в бік, тоншає, стікається і зрештою губиться в смарагдовій безвісті. Тихо. Так тихо, що, здається, чути, як пере­мовляється з вічністю молодий вітер.

На цій думці дівчина, котра чомусь лежить на землі, замріяно всміхається, розплющує очі й одразу ж мружиться. Сонце скрізь. Проміння витанцьовує серед виноградного листа, бавлячись, рветься на яскраві клапті, гріє землю, і та неквапом вагітніє ним і камінням. Гостя відчуває тепло спиною, дрібні камінчики муляють, нагадуючи, що простирадло, завбачливо розстелене долі, уже стареньке й місцями протерте. Але їй байдуже. Їй подобається цей чудний ритуал, такий дитинно-наївний і, здавалось би, позбавлений жодного сенсу.

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш… — Вітер пустотливо ­куйовдить чорняве волосся, лоскоче високе чоло й нашіптує велику-велику таємницю, що серпень у лабіринті літа застряг, а вона сміється, підхоплюється, хутко скидає сандалі, одну, потім другу, і обережно, щоб не порушити серце­биття кам’яного велетня, іде вглиб лабіринту. Чи то не лабіринт зовсім, а виноградник? Неважливо, важливо, що в грудях лоскотно й хороше, серце-метелик ось-ось розправить крила й злетить увись — до всесильного полудневого сонця, неозорого неба та любові, котра не має початку й не має кінця.

— Франциско… Франциско…

Красуня озирається. Несподівана радість ­і су­м’яття вміщаються в карих очах, однак є в них іще щось. Щось… незбагненно прекрасне. Чому нема ні пояснення, ні доведення, ані виміру. Є лише одне-єдине знання:

в затінку жінки земної

цієї короткої миті

всенький світ умістився…

 

Перша поїздка Ф. Ф. Пономаренко до рідні в Австрію, 1957 рік. Сидять зліва направо: сестри Цайтлер — Анна, Роза, Франциска

Усі до одного заручники, приречені тієї осінньої днини на розстріл, пізніше божилися, що Фаня Францівна їхня навіть бровою не звела, не сіпнулася, не закричала, не впала навколішки. Ні. Стояла, як стояла, і беззвучно ворушила потрісканими губами.

— Скільки жив, а такого спокою… чудного ще не видів. Правда. Це наче… Наче вона кудись туди, угору, промовляла: «По волі Твоїй нехай буде».

І було. По вищій волі сталося, не по людській. Бо коли на подвір’я завели низенького чоловіка, який раз по раз накульгував, вочевидь, після важкого поранення, Горбів неначе молитовним покровом накрило — весь, аж до останнього дворища.

 

Сестри Анна, Франциска та Роза з бургомістрами

Санкт-Маргаретена на фоні герба містечка. 1970 рік

— Франциско… Не-невже ти? Справді ти? — чуду­вався, не вірячи власним очам, ошелешений австрієць. Віллєр Вельфлін з народження проживав у Санкт-Маргаретені, на одній вулиці з родиною Цайтлерів. У дитинстві частував Франциску барвистими льодяниками, які майстерно варила його матінка. Умів насвистувати жартівливі мелодії. Потай бігав із хлопцями грати в схованки в каменоломні. І лише під час святкових служб у костелі забував, що заїкається.

— Тре-треба ж отак зу-зустрітися! Святе про-провидіння. Да-дарма тітка Барбара по-побивалась, що ти в отій Україні загинеш… Ви-видно, як до-доля, так ще й ціле се-село врятувала…

Епілог

Дорога, що простягалася попереду, безтурботно тікала в літо. По обидва боки