Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

Ще місяць тому Жанна працювала журналісткою у столичному глянцевому журналі. Та через фінансові труднощі вони з чоловіком вимушені були переїхати у село, до батьків Миколи. Чоловік швидко освоївся, з головою пірнув у роботу місцевої громади. Жанна ж почувалася чужинкою, що лишилася сам на сам із власними сумнівами. Раптова пропозиція та можливість заробити приводить Жанну в невеличке село Горбове. Багато років тому доля привела сюди ще одну жінку. Тоді, у спалахах Першої світової, уроджена австрійка Франциска закохалася в українського полоненого Захара і згодом вирушила разом з ним до далекого чужого краю. Як виявилося, назустріч пеклу Другої світової та нелюдським випробуванням, що ляжуть на плечі тендітної жінки, матері чотирьох дітей. А одного дня ця чужинка, «німка», стане спасителькою та берегинею Горбового… Чи допоможе Жанні історія незламної і чуйної Франциски вийти на світло із затінку власних сумнівів? Щоб не опустити руки та знайти оте загадкове жіноче щастя, про яке мріє кожна земна жінка…

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2021

ISBN 978-617-12-9058-7 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Печорна О.

П31 У затінку земної жінки : роман / Олена Печорна. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2021. — 272 с.

ISBN 978-617-12-8899-7

Ще місяць тому Жанна працювала журналісткою в столичному глянцевому журналі. Та через фінансові труднощі вони з чоловіком вимушені були переїхати у село, до батьків Максима. Жанна почувалася там чужинкою, що лишилася сам на сам із власними сумнівами. Раптова пропозиція роботи спрямовує її в невеличке село Горбове. Багато років тому доля привела сюди ще одну жінку. Тоді, у спалахах Першої світової, уроджена австрійка Франциска закохалася в українського полоненого Захара і згодом вирушила разом з ним до далекого, чужого краю. Як виявилося, назустріч пеклу Другої світової та нелюдським випробуванням. А одного дня ця чужинка, «німка», стала спасителькою та берегинею Горбового…

Чи допоможе Жанні історія незламної і чуйної Франциски вийти на світло із затінку власних сумнівів? Щоб не опустити руки та знайти оте загадкове жіноче щастя, про яке мріє кожна земна жінка…

УДК 821.161.2

© Сердюк О. В., 2021

© Depositphotos / korobkova, обкладинка, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2021

Полудень. Сонце дістається найвищої точки альпійського безмежжя і зачудовано спиняється, роздивляючись полохливі тіні десь глибоко внизу. Довгі ряди виноградників розкреслюють схили, і згори ця картинка чимось нагадує велетенський лист-зізнання. Нижче гріються дахи ошатних будиночків. Їхні заквітчані вікна тішаться різнобарв’ям, ніби райдугу в горщики спіймали. Біжить удалеч дорога, розгойдується з боку в бік, тоншає, стікається і зрештою ­губиться в смарагдовій безвісті. Тихо. Так тихо, що, здається, чути, як перемовляється з вічністю молодий вітер.

На цій думці дівчина, котра чомусь лежить на землі, замріяно всміхається, розплющує очі й одразу ж мружиться. Сонце скрізь. Проміння витанцьовує серед виноградного листу, бавлячись, рветься на яскраві клапті, гріє землю, і та неквапом вагітніє ним і камінням. Гостя відчуває тепло спиною, дрібні камінчики муляють, нагадуючи, що простирадло, завбачливо розстелене долі, уже стареньке й місцями протерте. Але їй байдуже. Їй подобається цей чудний ритуал, такий дитинно-наївний і, здавалось би, позбавлений жодного сенсу. Щороку у свій день народження вона приходить сюди, аби відчути життя сповна…

— Ш-ш-ш-ш-ш-ш… — Вітер пустотливо куйовдить чорняве волосся, лоскоче високе чоло й нашіптує велику-велику таємницю, що серпень у лабіринті літа застряг, а вона сміється і грайливо загинає пальці.

— Так-так, зачекай. Перше серпня, друге, третє, четверте, пʼяте, шосте, сьоме, восьме, девʼяте… Девʼяте. Ти чуєш, сьогодні девʼяте…

— Ш-ш-ш-ш-ш…

Іменинниця підхоплюється, хутко скидає сандалі, одну, потім другу, і обережно, щоб не порушити серцебиття кам’яного велетня, іде вглиб лабіринту. Чи то не лабіринт зовсім, а виноградник? Неважливо. Важливо, що в грудях лоскотно й хороше, серце-­метелик ось-ось розправить крила й злетить увись — до всесильного полудневого сонця, неозорого неба та любові, котра не має початку й не має кінця.

— Франциско… Франциско…

Красуня озирається. Несподівана радість і сум’яття уміщаються в карих очах, однак є в них ще щось. Щось… незбагненно-прекрасне. Чому нема ні пояснення, ні доведення, ані виміру. Є лише одне-єдине знання:

в затінку жінки земної

цієї короткої миті

всенький світ умістився…

Передзим’я

Дріт натягнутий, як струна,

Я з жердиною без страхівки

Балансую… Іду життям…

В серці віра — ото і тільки.

Без страху вже, бо він утік,

Коли вздрів те бажання жити.

Тільки біль підморгнув услід,

Лиш би втриматись, не завити…

Світ хитається, гамір, шал,

Регіт натовпу, що невміло

Ставлю кроки — не так, не сяк,

Не туди вигинаю тіло…

Я не бачу їх — висота,

Вуха хмарами позакладало.

Step by step… Бог мене веде,

То хіба уже цього мало?!

Оксана Кузів. Step by step[1]

Чернігівська осінь замішувала в низьких купчастих хмарах перший сніг і супилася, мов норовлива жінка. Таки зарано, ой зарано для першого снігу, а що поробиш? Літо, котре звалося бабиним і ще вчора здавалось нескінченним, бігло вслід за сріблястим «лексусом», що рухався в протилежному від Чернігова напрямку. Котився спокійно й розмірено, якось навіть меланхо­лійно. У полях по обидва боки дороги куйовдилося тонесеньке павутиння, поодинокі дерева на узбіччях спалахували багрянцем і швидко гаснули десь позаду.

На передньому сидінні поряд з водієм спостерігала за агонією літа Жанна Валеріївна Коломієць, ще кілька тижнів тому талановита, успішна, а найголовніше — перспективна журналістка столичного глянцю, а нині… Ким вона була зараз, жінка воліла не замислюватися, тому їхала тиха й небагатослівна. Місцевий підприємець, а заразом громадський діяч Володимир Діденко розмовами не обтяжував, лиш раз по раз кидав короткі погляди й перемикав радіостанції, доки не спіймав потрібну.

«Така, як ти, буває раз на все життя… і то із неба…» Пісня линула з динаміків безперешкодно, наповнюючи думки подвійним сенсом. «Така, як ти, один лиш раз на все життя… Не вистачає каяття, коли без тебе я…»

Пасажирка мимоволі зіщулилася, коли надривне «я», вочевидь, різонуло по живому. Боляче. І як недоречно боляче. Спробувала приховати розбурхані емоції за усмішкою, однак це вийшло настільки недолуго, що мусила поспіхом відвертатися, упершись чолом у бічне скло. Щоправда, досвідчений чоловік зробив вигляд, що не помічає, завбачливо всміхнувся і потягнувся за телефоном.

— Жанно Валеріївно, перепрошую, маю зробити дзвінок. Ви дозволите?

Кивнула поспіхом, голос зрадницьки затремтів:

— Авжеж…

Відчувала, що телефонний дзвінок був лише приводом, проте за цих обставин зголосилась би на що завгодно, аби лиш їй дали спокій.

— Алло, Віталійовичу, день добрий. — Діденко наро­чито говорив бадьоро й задьористо. — Наша домовленість лишається в силі? Так, маємо встигнути. Сушарки працюють на повну потужність, тому… Як цього понеділка? Не люблю я понеділків, ти ж мене знаєш… Ну вредний Володимир Діденко, вредний. А що поробиш? Зіночка моя? О, вона…

Жанна інстинктивно перевела погляд на чоловіка, коли в голосі забриніла… раптова, геть неочікувана й така недоречна в діловій розмові ніжність…

— Зіна — свята жінка, Петю, свята. Інша б на її місці давно втекла.

Краще б він цього не говорив, а їй не треба було слухати. Чомусь одразу пригадалися касети, оті колишні-колишні, плівку яких магнітофон міг «зажувати». От її зараз і зажувало… Але справжню плівку можна було дістати вчасно, настромити на олівець чи ручку й відмотати. І все дивовижним чином налагоджувалося, пісня звучала заново.

— Ех, Петю, Петю, не знаєш ти жінок. Це такі ство­рін­ня… Можеш життя прожити, як то кажуть, і в горі, і в радості, а потім одного дня хоп — і сюрприз. Як не твоя. Щось я, друже, розбалакався не на жарт, а в мене ж