Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

на «вбрання» оте, як і на саму поїздку, милостиво виділила радянська влада — австрійська рідня постійними запитами та листами змусила. Франциска Францівна Пономаренко таки відвідала Австрію, Санкт-Маргаретен і свою родину незабутнього 1956 року. Що відчували три жінки, три сестри, коли обіймалися після тридцяти трьох років розлуки? Про те можна лише здогадуватися. Брат Йозеф помер задовго до цього в госпіталі після поранення, яке отримав за кілька сотень кілометрів від рідного для Фані Горбова — у Росії. Війна розвіяла, перемолола, сплюндрувала й понівечила, але не обірвала зв’язків родинних. Сестри, Роза та Анна, просили, молили, переконували залишитися тут, з ними, навіть те саме «сімейне гніздечко» приготували. Не лишилася. Вернулася до Горбова. «То моє життя», — говорила просто, але якось так, що перечити не зважувалися. Тішила онуків, раділа діткам, доглядала немічного чоловіка до останнього його подиху. Здається, не буває так, а сталося. Закохавшись в українського полоненого на світанку долі, чемна австрійська дівчина таки дотримала обіт­ниці, яку виголосила у вересневому костелі далекого 1916-го: «Доки смерть не розлучить нас». Що відчувала після його відходу? Як жила без нього? Тужила, тужила і… жила. Удома, у «своєму» краю.

Зрештою австрійська рідня зважилася на поїздку до України в 70-х роках. Чим, до речі, наробила не­абиякого клопоту. Бо де це бачено? Як стрічати гостей із-за кордону в побіленій хаті? Ще й із земляною долівкою? Мусило вище партійне керівництво спішно рятувати становище: тягнули меблі, знімали лінолеум у конторі, запасалися дефіцитними харчами і все оте «добро» перевозили до скромного будинку горбівської «берегині» вантажівкою. Щоб як у людей було, щоб не осоромитись. І стрічали, і частували, і хліб-сіль на рушниках виносили — усе, як мало бути. А щойно гості поважні від’їхали, новий клопіт: це ж знову витягати треба, вантажити й перевозити державне майно назад, туди, де йому бути «положено». Не дорікала, ні, і не просила ніколи нічого горбівська Францівна.

Удруге до Австрії поїхала, уже щоб попрощатися. Знала: більше не повернеться — здоров’я не вистачить. Рідні знову вмовляли залишитися, переконували. Бо ж нічого не тримає вже й ніхто. Захара немає, у дітей, онуків своє життя. Навпаки, приїздитимуть сюди, облаштуються, дивись, і коріння пустять. Чого в отій Україні ждати? Усміхалася, лагідно всміхалася, обіймала сестер, племінників, близьких, рідних і все повторювала: «У Горбові прожила життя, у Горбові й умру».

Так і сталося.

10 липня 1980 року.

Франциска Францівна Цайтлер, за чоловіком Фаня Францівна Пономаренко, не дожила до свого 85-го дня народження місяць. Пішла теплої сонячної днини тихо й безболісно. У труну старенькій поклали сокровенне — її давню затерту Біблію. А хоронили всім селом.

Нескінченні людські вервечки йшли,

йшли і йшли,

проводжаючи ту,

яка врятувала…

 

Знову в Австрії. 1970 рік

 

Онуки Ф. Ф. Пономаренко:

Володимир, Тетяна, Микола з дружиною —

на виноградниках родини. Санкт-Маргаретен, 1996 рік

— Жанно Валеріївно, ми на місці. Щойно кладовище проїхали.

Жанна несвідомо повернула голову праворуч, туди, де вічні сни дивилися померлі, і замислено всміхнулася. Чомусь здалося, що насправді привіталася… крізь час і відстань.

— Спершу завітаємо до школи, — повідомляв Діденко, звіряючи час на годиннику. — Там уже учні ждуть. І керівник історичного гуртка Наталія Володимирівна. Жанночко, це неймовірна, просто-таки дивовижна жінка. Ви самі переконаєтеся. Завдяки Володимирівні та гуртківцям наша історія до сього­днішнього дня збереглася, а могла ж забутися… Скільки тієї пам’яті людської.

 

Франциска Цайтлер-Пономаренко із сестрою Анною біля школи в Горбовому. Ідуть на зустріч зі школярами в КІД

(Клуб інтернаціональної дружби). 1971 рік

 

Гості з Австрії. Горбове, 1996 рік

 

Австрійці в гостях у доньки Ф. Ф. Пономаренко

Софії Коваленко. Весна 1996 року

 

Могила Франциски Францівни Цайтлер-Пономаренко в Горбовому. Сучасне фото

На цих словах раптом замовк, глибока зморшка прорізала чоло.

— Ет, усе-таки… Нехай трохи почекає дітлашня. А ми, уже коли сюди приїхали, давайте спочатку до храму завітаємо. Он — бачите? — і кивнув у теплу травневу височінь, де молитовно тягнулася до сонця дзвіниця затишної сільської церкви. — Знаєте, що це? Церква Різдва Богородиці. Хто б міг подумати, що громада Санкт-Маргаретена збиратиме кошти для будівництва храму тут, у далекій Україні? Делегація, яка приїздила сюди пізніше, уже після смерті Францівни, дізналася про недобудовану церкву. І до Санкт-Маргаретена чутка докотилася. От де той Санкт-Маргаретен, правда? А не лишилися люди осторонь, відгукнулися, зібрали кошти, передали, і храм таки добудували. 1998 року відбулася перша служба. Уявляєте?

 

Церква Різдва Богородиці в Горбовому. Сучасне фото

Жанна не знайшлася, що відповісти, сиділа мовчки, зворушена й принишкла. Дивилась, як полудневе сонце неспішно обціловує дах, вигріває цегляні стіни, віддзеркалює небо на хресті, дивилась і запитувала: скільки? Це скільки вищої Любові мало вмістити серце жінки? Скільки духу, віри й прийняття, щоб отакий слід на землі лишився… Ніби даючи відповіді, Діденко квапливо дістав тонесеньку збірочку, оформлену в чорно-білих тонах, винувато всміхнувся і простягнув.

— Ось. Дружина придбала на презентації в міській бібліотеці імені Коцюбинського. Світлана Антошин, «На білому камені». Стражденної долі авторка, по-справжньому стражденної. Щоправда, мудрість лише так і дається. Там останній вірш… пізніше вдома прочитаєте. Для післямови, мабуть, ліпшого не знайти.

Збірка так і лишилась у сумочці. Жанна не встиг­ла її звідти дістати, відтак тримала в руках нині, краси­вого травневого ранку, вісімнадцятого числа. У вік­но просторої палати щедро лилося золотаве сяйво, а смартфон, що лежав на тумбочці віддаля, раз по раз зблискував новими повідомленнями. Воно й не дивно: з учорашнього вечора працював у беззвуч­ному режимі.

— Дівчатка, готуємо діток до огляду. Лікар ось-ось прийде, — чулося з коридору.

 

Горбівці в Австрії. Рушник на знак подяки за зібрані кошти на будівництво церкви передає бургомістрові

Санкт-Маргаретена директор горбівської школи

Ю. В. Повжик. Санкт-Маргаретен, 1996 рік

Доки до них дійде черга, встигне прочитати. Обережно, щоб, бува, не потривожити дрімливу тишу, розгорнула книжечку і, притримуючи легенько пальцем, утворила віхолу зі сторінок, аби дістатись останньої… Ось воно. «ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ». Утішено всміхнулася, бо таки справді «ново».

 

Улюблене місце відпочинку горбівців — озеро Ледань, сучасний вигляд. Фото Оксани Хронюк

Інакше й не скажеш. Правда, яке воно, оте «нове»? Якими нитками долю вишито? Які таїни в ній сховано? Хіба дізнаєшся… Ні. Для того життя прожити треба й пережити. А найважливіше — як.

І засіяно, і розвіяно, і посіяно по стерні.

Скільки, що і кому відміряно?

Хтось покаже колись мені.

Всі годинники з вітром звірено —

І тепер вони вітряні:

Куди хочуть — туди і цокають,

Занатуряться — то й мовчать.

Крутять колесо вічні соколи,

Щоби райдугам не зникать.

Прилітали в життя пророками,

Провіщаючи благодать.

І такі дивовижні видива

На всі овиди і степи.

Річка молиться: «Боже, видибай!»

Їй у відповідь: «Потерпи».

Ще