Джорджо Щербаненко - Шість днів на роздуми, Джорджо Щербаненко

Чому він домагався провести повторний розтин, Джеллін не пояснив, тільки перепросив Сандера за додатковий клопіт.

Потім він зник, вірніше, перестав появлятися на службі. Коли капітан Сандер шукав його вдома, пані Джеллін казала, що чоловіка не було цілий день і він повернувся майже опівночі. Вранці знову пішов, і ніде не можна було його знайти. За ці два дні Артур переглянув кілька десятків тисяч путівок водіїв таксі, в яких вони відмічають, звідки беруть пасажирів і куди їх везуть. Але про це нікому не обмовився й словом.

Через два дні Джеллін вийшов на службу. Йому одразу звеліли появитися в кабінеті Сандера.

Капітан був не сам. Напроти нього сидів Макх'ю, украй знервований.

— Я викликав вас, — сказав Сандер, — бо пан Макх'ю розповідає мені дивовижні речі, і треба, щоб і ви про них знали.

— Зовсім не дивовижні,— пробував заперечувати Макх'ю. Уперше Джелін бачив його в такому стані. Де й поділася його чванькуватість, і його обличчя і вся постать світилися тривогою.

— Зовсім не дивовижні! — повторив він. — Ви стежите за мною, ніби я якийсь злочинець, натякаєте мені, що це, може, я довів Вейтона до самогубства, набридаєте мені допитами! Я вже цього не знесу, більше цього не витримаю! — Макх'ю мало не плакав. — Дайте мені спокій або пред'явіть обвинувальний акт! Я вимагаю цього рішуче! Я не сплю по ночах, не можу спокійно розмовляти з клієнтами, а коли питаю, чому мені не можна виїжджати з міста, ви відповідаєте, що це заборонено, поки остаточно не проясниться справа Вейтона. Це ж якийсь кошмар!

— Ви хочете покинути Бостон? — запитав Артур ґречно. — Чому ви не дозволяєте йому виїхати, капітане? Мені здається, що пан Макх'ю має рацію.

Почувши це, Макх'ю замість заспокоїтися запанікував ще більше. Він глянув на Джелліна і прошепотів:

— Через усю цю історію я погано себе почуваю. Мені хочеться поїхати на село, до мого будинку в Соузлі, і спробувати там прийти в себе. Може, я таким не здаюся, але нерви в мене розшарпані. Ця справа Вейтона мені сидить у печінках. А з клієнтами треба виявляти багато витримки. Я… я вже просто розгубився.

Джеллін сердечно і вельми поштиво намагався заспокоїти власника пивного бару.

— Мені дуже шкода, що ми, не маючи такого наміру, завдали вам стільки клопоту і нашкодили вам у вашому бізнесі. Але запевняю вас, що надалі ми дамо вам спокій, ви будете вільні і зможете поїхати куди вам заманеться. Правда, капітане Сан-дер? І вам не доведеться звітувати про свої поїздки поліції. Ну що — домовились?

Макх'ю кивнув ствердно головою, але здавався і далі незадоволеним. По хвилі він вийшов, бурмочучи під носа нерозбірливі слова подяки.

Коли двері за ним зачинилися, Сандер глянув запитально на Джелліна.

— Спершу ви просите стежити за половиною бостонців і не випускати нікого з міста, а зараз даєте Макх'ю повну свободу пересування. А ви певні, що він непричетний до смерті Вейтона?

— Навпаки, я переконаний, що він може дати нам багато важливої інформації,— відповів Артур. — Але треба, щоб він зробив це добровільно. Мені здається, що він людина порядна. Досить показати, що ми довіряємо йому, і він заговорить.

— Ви надто великий оптиміст, Джеллін! Але ж я сказав, що даю вам повну свободу дії. А можна знати, що ви робили ці два дні?

— Ет, нічого особливого. Тільки час згайнував. Проте дещо мене тривожить. Я хотів би з вами порадитися. Чи той, хто дзвонив Вейтону тієї ночі, коли він зник, справді чоловік? Мабуть, таки чоловік, бо Вейтон звертався до нього як до Лодері, а Карлтон, який зняв трубку, твердить, що чув чоловічий голос. Проте я переконаний, що після його втечі, від половини третьої до моменту смерті, Вейтон був у товаристві жінки. А якщо так, то чому він об одинадцятій вечора розмовляв по телефону з чоловіком?

— А звідки ви взяли, що актор від половини третьої ночі до моменту смерті був у товаристві жінки?

Джелін розповів про зізнання Гертруди Веймар і про свій візит у дім Вейтона.

— Я повернувся туди ще раз і забрав склянку, яку я знайшов у вітальні і з якої, очевидно, пив Вейтон. Я вважаю, що треба порівняти відбитки пальців, які знайдуться на цій склянці, з відбитками Вейтона і провести аналіз джину ось з оцієї пляшечки. — Тут він вручив Сандерові обидва предмети.

— Увечері ви одержите результати, Джеллін. Ви хоч починаєте вже розуміти, про, що йдеться? — спитав капітан, коли Артур зібрався йти. — У мене таке враження, що ви навмисне розпалюєте мою цікавість, еге ж? Джеллін, знічений, почервонів.

— Пане капітан, даруйте мені… Ви маєте рацію. Власне, я вже розумію майже все і міг би навіть сказати вам, якби не страх, як би не зурочити, що я знаю ім'я убивці Філіпа Вейтона.

— Ім'я убивці Вейтона?! Ви зовсім певні, що це не самогубство?

Джеллін притакнув:

— Яв цьому цілком переконаний.

Артур вийшов з кабінету і пішки рушив до оселі, де мешкала Генрієта Бейм.

Наближалася перша. Актриса саме вдяглася і попросила Джелліна хвильку зачекати у вітальні. Коли вона ввійшла, Артур помітив, що вона в жалобі.

— О, — збентежився він, — я не знав, що ви…

— Нічого. Це жалоба по Філіпу, — пояснила актриса. — Може, вам здається, що це перебільшення, але я справді кохала Вейтона.

Вона була бліда, а чорний стрій і надто світла пудра на обличчі підкреслювали ще більше цю блідість. Очі здавалися величезними і хворобливо блискучими.

— Я передчувала, що Вейтон так скінчить, пане Джеллін, — зітхнула вона. — Йому треба було мати коло себе таку жінку, як я, а він… Я нікого не хочу обмовляти, але всі жінки, які зустрічалися йому на шляху, витикали йому лише його слабості замість того, щоб намагатися їх поступово виправити. — На її очах заблищали сльози, і вона втерла їх механічним рухом.

Джеллін мовчки