Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

Юренєв помовчав, зіщулившись у темряві.

— Даремно ти зволікаєш, Охотников, — зі злістю сказав він. — Не бачу в тобі горіння.

— Не кажи дурниць, Михайле! — відповів Олексій. — Мені жити хочеться не менше, ніж тобі. — Він у пітьмі знайшов його руку і потиснув її. — Заспокойся. Будь обережний! Про це поки що ні з ким жодного слова…

По дорозі, гупаючи чобітьми, ходили вартові.

Олексій і Юренєв повернулися на свої місця. Розмова схвилювала Олексія. Добре, що поруч такі сміливі люди, як Михайло. Він нетерплячий, але краще діяти, ніж повільно умирати, з кожним днем, з кожною годиною втрачаючи надію на порятунок…

На відстані простягнутої руки від нього лежав Юренєв і посміхаючись дивився у вікно, за яким йому вже ввижався світанок. Він почекає! У нього вистачить терпіння! А потім усіх розстріляють, і свідків не залишиться. І тоді він вимагатиме, щоб Курт Мейєр виконав свої зобов'язання. Так, наближається день, коли він почне нове життя!..

Юренєв тихо засміявся. Олексій почув цей сміх, але вирішив, що Михайло сміється уві сні…

На світанні з партизанського табору вийшли двоє селянських хлопчиків. Один із них, високий, гнучкий, із світлими розумними очима, був одягнутий у домоткану синю сорочку, підперезану тонким шкіряним ремінцем, і в чорні, обтріпані знизу штани. Старі, латані-перелатані, невиразного кольору черевики були озуті на онучі. За плечима у хлопчика висіла торбина з хлібом.

Поруч перевальцем крокував кремезний хлопчина, одяг якого був не кращий, ніж у товариша. Тільки поверх сорочки на ньому був старий піджачок, полатаний на рукавах, а на ногах не черевики, а стоптані кирзові чоботи. За плечима в нього теж теліпалась торба з хлібом. На головах у обох хлопчиків сірими млинцями лежали кепки.

Хлоп'ята мовчки йшли стежкою. Ще недавно вони були серед близьких їм людей, слухали теплі, підбадьорюючі слова, поради, а тепер залишилися на самоті із своїми думами і тривогами.

З багатьох дерев листя вже опало. А те, що не піддавалося поривам вітру, стало багряним, яскраво-жовтим; здалеку здавалося, що воно з міді. Ліс глухо шумів. Під ногами хрускотіли сухі гілки.

— Хлопці!

Обидва, мимоволі здригнувшись, зупинилися. На повороті стежки стояла Майя. У військовій гімнастьорці і синій спідничці, з підібраним на потилиці у жмуток волоссям, вона виглядала трохи старшою, ніж була насправді.

— Чого тобі? — суворо запитав Миколка.

Майя простягла невеличкий згорток:

— Візьміть!

Вітя взяв згорток і з цікавістю став його розглядати.

— Що тут? — запитав він.

— Цукор, — відповіла Майя.

— Поверни! Чуєш? — суворо наказав Миколка. — Звідки зараз у сільських дітей цукор?

Вітя зітхнув і з жалем віддав згорток.

— То ви хоч по шматочку візьміть! — заблагала Майя. — Ну хоч по одному!

Вітя глянув на Миколку, і той неохоче погодився.

— Ну, по одному можна. Давай!

Майя швидко розгорнула папір.

— Бережіть себе, — сказала вона, — і повертайтеся разом.

В грудях у хлопців защеміло.

— Добре, — буркнув Миколка, — не турбуйся! Скоро повернемося… Пішли, Вітю…

Хлоп'ята рушили стежкою. На згині її Вітя оглянувся.

Майя здалеку помахала їм рукою, повернулася і повільно пішла назад…

Колесник сказав, що хлопці повинні якнайдовше йти лісом, а коли ліс закінчиться, вибратись на дорогу. Не ховатися, не тікати, коли хтось зустрінеться, а йти так, як ідуть люди, яким нічого боятися.

День випав теплий. Такі дні літо відвойовує у осені, щоб попрощатися ще раз, примусити пожалкувати, що воно кінчилося.

Хлопці не знали, що Колесник ще вчора послав зв'язкового до Микити Борзова. Можливо, тому пощастить влаштувати собі службову поїздку на будівництво і там зустрітися з Охотниковим.

Колеснику й досі було незрозуміло, чому гітлерівці будують укріпрайон так далеко від лінії фронту. Невже вони не вірять, що їхні війська зможуть утримати оборону на березі Дону? Якщо вони так поспішають, значить, чекають наступу радянських військ, бояться його. А коли так, то партизанський загін мусите бути готовим до рішучих дій. Тільки-но на Дону почнеться наступ, партизани рушать громити тили гітлерівців. Але це в майбутньому…

Ось і закінчився ліс. Придорожні кущі ховають хлопців, а вони із свого укриття бачать далеко… Дорога біжить полями до великого села. Біленькі мазанки, між ними зрідка цегляні будинки… Це село Стрижевці. До нього кілометрів сім-вісім.

Поки хлопці йшли лісом, вони почували себе досить спокійно. В разі небезпеки можна заховатися за кожним стовбуром, причаїтися в ямі, втекти. А на відкритій дорозі не побіжиш. Одразу дожене куля…

— Ну, чого тут стояти? — сказав Миколка, долаючи страх, в якому він нізащо не признався б Віті. — Гайда!..

І, розсунувши гілки кущів, вийшов на дорогу. Вітя рушив за ним, лякливо озираючись навсібіч.

Вони пройшли кілометрів півтора і нарешті трохи оговталися. Дорога була безлюдна. Старим грейдером війська майже не користувалися: після невеликого дощу його розвозило так, що навіть трактори грузли у липкій грязюці.

Але треба ж було якомусь німецькому інтенданту поїхати саме цією дорогою! Хлопці почули наростаючий гуркіт мотора і оглянулися. Вслід за ними, важко підскакуючи на вибоях, рухався великий «крупп», навантажений ящиками.

Ноги самі понесли хлопців у різні боки. Вже в полі Миколка отямився і примусив себе повернути на дорогу. Вітя притаївся, було, під якимсь кущем, але, побачивши, що Миколка не ховається, виліз і підійшов до нього.

— Ходімо, ходімо, Вітю, — сказав Миколка, — а то гітлерівці подумають, що в нас якісь наміри. Нехай бачать. Не бійся, нічого вони нам не зроблять.

І хлопці, пересилюючи бажання оглянутися, пішли далі, хоч їх так і поривало кинутися навтіки від цієї дороги, від величезного грузовика, що наближався до них.

Ось