Олег Костянтинович Романчук - Право на істину, Олег Костянтинович Романчук

class="book">— Справді. Ви ж професіонал. Ми лише нагадаємо, коли з бази Матавері стартуватиме перший “катафалк”. О’кей?

— О’кей. Подивимось, як це вам удасться…

— Ще й як удасться, — багатозначно посміхається “Дорнбергер” і щезає з кімнати.

Я справді влип. Недооцінив противника. Недооцінив усієї серйозності історії з крайтронами, не зумів досконально розібратися в діяльності компанії. Словом, наробив дурниць. І все-таки теоретично ситуація не безнадійна. А на практиці? Тим паче, коли поставлений в обмежені часові рамки. Скільки днів у моєму розпорядженні? Два? Три?

У пам’яті спливає класичне абстрактне міркування математика про те, як упіймати лева в пустелі: “Поділимо її на дві частини. В одній лев, у другій — нікого. Ту частину, в якій лев, знову поділимо навпіл, — і так доти, доки “клітка” з левом не стане такою тісною, що бідоласі нікуди діватись”.

У якій ролі я перебував? Математика чи лева, загнаного математиками з гасієнди в напхану електронікою надійну клітку? Скоріше — лева. Тільки цей лев навіть не може нікого вкусити як слід. Його зуби — розмовний пристрій “уокі-токі”; після того, як мікрохвилі стерли в його оперативній пам’яті всю інформацію, цей браслет на моїй руці перетворився в непотріб. У штаб-квартирі МАБРу ніхто не знає про моє місцеперебування. Зв’язок втрачено.

Стоп! Залишилася ж “чорна комірка”, куди я загнав ще в Буенос-Айресі три слова: “Пуп землі Бхагавадгіта”… Ніякі мікрохвилі не страшні цій інформації. Але що це дасть? Я і справді в пастці, без найменшої надії вибратися з неї.

Мій мозок раптом осяяв спалах блискавиці-здогаду. Непевного, кволенького… Пастка! Пастка, яка, можливо, стане моїм порятунком… “Спокійно, спокійно… Ще раз прокрути те, що несподівано спало тобі на гадку”, — кажу сам собі.

Чи не можуть ці три слова виконувати двояку функцію? Скажімо, служити повідомленням про небезпеку, що загрожує людству внаслідок злочинної діяльності “Ай-бі-кей”, і водночас відігравати роль ключового слова? Тільки як застосувати цей ключ і де ті двері й замок, у який можна було б вставити цей дивний симбіоз слів?

Треба думати… Зовнішню інформацію, яку містив “Пуп землі Бхагавадгіта”, дешифрувальники Оперативного центру МАБРу встановили досить швидко. Вона, як мовиться, лежала на поверхні. Але постає питання: навіщо було Жаку Дюїно у такий спосіб маскувати злочинні наміри космічного “похоронного бюро”? Чи не простіше було попередити Долорес нормальною людською мовою? Можна, звичайно, припустити, що вчений побоювався, аби його застереження не підслухали агенти “Ай-бі-кей”, і тому вирішив зашифрувати повідомлення у такий примітивний спосіб. Спосіб шифрування і справді досить примітивний, а вчений, судячи з усього, був неординарним спеціалістом, тож він мав добре подумати, перш ніж скористатися трьома словами, які, на перший погляд, не мають внутрішнього логічного зв’язку. Що-що, а логіку він знав: як-не-як комп’ютерним спеціаліст із програмного забезпечення…

Чекай-но, кажу собі, може, саме тут собака зарита? Вже після нашої розмови в Буенос-Айресі Долорес, скориставшись номером Оперативного центру в Женеві, який я залишив їй про всяк випадок, повідомила Томасу про те, що Жак замислив учинити щось проти “Інтернешнл бізнес космос”. Наскільки вона зрозуміла з натяку вченого, втручання мало бути зроблено на рівні пограмного забезпечення. Але вона тоді не звернула на це належної уваги. Як можна непомітно нашкодити комп’ютеру, щоб ніхто не здогадався? Словом, розцінила натяк-погрозу на адресу “Ай-бі-кей” як жарт. Жарт? А якщо Жак і справді підготував компанії капкан — ввів у програмне забезпечення суперкомп’ютера цієї контори так звану пастку. Досить на неї подіяти спеціальним кодом, як уся інформація, накопичена в пам’яті суперкомп’ютера, буде паралізована, знищена, стерта. Словом, при вставлянні “ключа” введені раніше у програму дані вчинять заплановану програмістом акцію проти електронно-обчислювальної машини. Кодований “ключ” посилає команду-помсту — такі випадки були мені відомі. Правда, я сам безпосередньо не стикався з подібними речами, але з технологією комп’ютерних злочинів був знайомий досить добре і за іншої ситуації міг би навіть спробувати вивести з ладу патруль внутрішнього контролю пам’яті суперкомп’ютера. Однак “відеотекс”, що знаходився в моїй клітці, не мав умонтованої багатофункціональної клавіатури. Служба безпеки, щоб не спокушати свого бранця, просто зняла клавіатуру вводу зовнішньої інформації. Либонь, побоюється, що інспектору Служби розслідувань МАБРу звідкілясь відомий вхідний код в інформаційну систему “Ай-бі-кей”…

Побоюється?

Ні, я не уподібнювався утопаючому, що хапається за соломинку, коли розглядав фразу “Пуп землі Бхагавадгіта” як своєрідний ключ-код, завдяки якому можна паралізувати роботу інформаційної мережі компанії. Чомусь я був переконаний, що внутрішній зміст дивного телефонного послання вченого виражає приховану функцію “пятої колони” в інформаційному масиві пам’яті суперкомп’ютера. Але як перевірити на практиці мої абстрактні умовиводи?

Знову повертаюсь до химерної тріади ключових слів. Навіщо вченому знадобився набір таких різних понять? Навіщо вибрано такий складний асоціативний зв’язок?

Хід моїх думок набирає все чіткіших обрисів, і я поки що на рівні підсвідомості починаю бачити наступну послідовність своїх дій у цій кімнатці. Однак ще раз і ще раз займаюся самоперевіркою, відпрацюванням фантастичної версії, яку ще повністю не розклав по поличках…

“Не поспішай, — кажу собі, — ще раз уважно прослідкуй за ходом своїх міркувань, систематизуй їх”. Отже, “ключ” має лише три зазубринки досить складної смислової конфігурації. Працюють вони тільки як цільна система. В якійсь мірі її можна порівняти з тривіальним англійським ключем. Різниця лише в тому, що стальний ключ має більше матеріально відчутних зазубрин. У функціонуванні він дуже простий: вставляєш його у замкову щілину, легенько повертаєш — і двері відчинені. Логіка підказує, що кодовий “ключ” для суперкомп’ютера Жак виготовив за принципом сакраментального англійського ключа. Замковою щілиною може стати будь-який вхідний тракт чи канал периферійного пристрою або термінала, підключеного в інформаційну мережу “Ай-бі-кей”…

Щоб не сполохати нової серії логічних конструкцій, що народжуються в моїй голові, й не обірвати послідовність поки що хиткої гіпотетичної моделі “коду-ключа” для пам’яті суперкомп’ютера, я, мов той лев в пустелі, починаю міряти свою модерну клітку. Вперед — назад, вперед — назад… Враження таке, ніби вона побільшала. Побільшала? З якого дива? Просто інтуїтивно відчуваю, що мої умовиводи от-от виведуть інспектора МАБРу з пастки.

Отже, “ключ”. Симбіоз простого і складного… Набрати на клавіатурі, скажімо, канального пульта у строго визначеній послідовності три слова коду, точно встановити ці зазубринки кодованого “ключа” в замок практично неможливо.